А білі мухи то спиняються, то знову обсідають заснулу землю і вкладаються в білий, чистий саван.
Дні безшумно, одноманітно пересипаються в ночі, ночі безшумно чсуваються в дні. В холодних кам'яних печерах, у пір'яних, пухових норах сонно плямкають істоти, що колись гордо звалися людьми.
***
І от на білому, чистому савані з'явилися чорні, масні латки. Сонце вже не ходить понад самим краєм обрію, вже не гнеться винувато, кудись поспішаючи, не визирає сердитою червонопикою мачухою з-за хмаряних горбів. Весело розпихаючи сиво жовті кучугури, владно, ясно сідає на трон і робить свій об'їзд. І вітер уже не ганяється дурним цуценям за роями білих мух. Грайливий, бурний, нетерплячий, розкудовчений гасає він поперед Великої Матері, розкидає її відозви на всі боки, сурмить у сурми: прокидайтеся!
Доктор Рудольф уже не возить, не пиляє, не рубає дров. Пані Штор давно вже переказала Руді, що принцеса Еліза просить більше не трудити себе дровами — по хатах уже не так холодно, як перше.
І доктор Рудольф давно вже вільний. А в лісі ще вільніший. Без візочка, без саночок, без сокири й пилки шкандибає собі доктор Рудольф старими дорогами, ловлячи зарослим, кошлатим, смішним лицем благосно-теплі відозви Великої Матері. І ліс ловить і задоволене бурмотить: шепеляво гуде пісню в зелену гілчасту бороду. На дорозі в холодку лежить легесенький учорашній сніжок, і земля — як борошном посилана А в самому лісі — сніг жовто-синій, рябий, у чорних, масних латках на горбах, як шкура білого сетера. На кам'яних стовпчиках дотлівають білі шапочки. Учорашній сніжок липне з землею до підборів твердими гульками, які треба весь час одбивати. На сонці безсоромно оголилися білі стовбури еерези, розпустивши довгі нечесані коси. Торішнє жовте задубіле листя на дубках сухо, паперово й весело шелестить. Крихітні пташинки десь над головою попискують із таким звуком, наче в кишені побрязкують маленькі ключики.
А сонце сипле відозвами, і від нього до примружених вій тягнуться кошлаті віники променів. Ліс густо, лунко переливається хвилями шуму.
Доктор Рудольф сідає на пеньок лицем до Великої Матері, примружує очі й сидить, не рухаючись, як великий лахматий жук. І не треба ніяких кам'яних печер, ніяких лабораторій, радив, машин. Сидіти днями, місяцями, поводячи вусиками н підставляючи то один бік під ласку Матері, то другий. Сидіти й слухати густий лісовий шум, слухати хвилі днвно співаючої радості й незрозумілі несподівані завмирання серця як перед якоюсь великою тайною. Звідки ж радість, і тайна і гарячий, затаєний крик у грудях?
Доктор Рудольф розплющує очі й непорозуміло, схвильовано оглядається навкруги голими, одвертими, сяючими очима. десь гуде дріт. Де тут серед лісу, далеко від дороги, може взятися телеграфний дріт. А гуде. Густо, рівно, мегвлічно гуде.
Доктор Рудольф устає й ііде та гудіння, шукаючи стовпів. Але нема ніяких стовтіів — дамі —стовбури, самі милі, вкриті лускою, червонувато-бурі стовбури. А гудіння щораз ближче, щораз виразніше, от-от зовсім близько.
Ах голубчики! То ж вони-радні, .милі, роботящі вістуни весни. То вони пообсідали ранню вербу, повпивалися в її пуп'янки, швиотяться, перелітають із гілляки на гілляку. То гуде верба, гуде бджоляним, джмелиним гудом, телеграф весни. ллє ж скільки їх — кошлатих, старанних, діловитих! Звідко вони так рано довідались, щ отут, у цій долинці, стоїть верба, всіяна сиво-срібними солодкими пуп'янкам"? Хто сказав їм це? Які телеграфи рознесли цю звістку по їхніх вуликах, нірках, щілинках?
А латки с кожнім днем стають щораз більші, ширші, саван жавкне, пухкишає, расповзається — оголяється сонне тіло землі, зітхає густим теплим вітром, протягається лісовіми шумами.
Доктор Рудольф шкандибає вулицями, в вулиці масно мокро блищать асфальтами, вимитим склами, гомонять голосами. Вікна, двері, тераси, балкони пороачинюваяі На вікнах, дверях, балконах, терасах — людськи зарослі кошлати жуки, кузьки, бджоли, .джмелі. Гудуть весвяно, поводять вусиками, підставляються то одним боком, то другим під ласку Матері. А там воду везуть на візочках, весело, дзвінко перегукуючись із жуками. А там знову перевозяться з маленьких тепліших нірок до великих печер із терасами, з балконами, що взимку пустовали. А в грудях недовідома, ніякими машинами и лабораторіями не зроблена радість і тьохкання, замирання перед хвилюючою тайною. Без телеграфів, газет і відозв повисипали з своїх нір і солодко мружаться від радісної німої звістки.
А сад, старий, любий, зачучверений, недорубаний сад п'яно гойдається з боку на бік, хитає лисо-кучерявою головою, шумить, гуде піснею. І доріжки мокро, тепло, соковито блискають, м'яко розлітаючись під ногами. І лавочки плямами висихають, парують, куряться теплом.
***
Але тоскно, суворо-хмарно блукає принцеса доріжками саду, всіма доріжками, крім одної, крім тої, де підрубано ніжки бузковому кущеві. Цією алеєю вона ніколи не ходить. І таке в неї гостре підборіддя, така синювата блідість, такі фіалкові синці під очима, що доктор Рудольф готовий попідрубувати всі ніжки всім кущам разом із своїми власними ногами, аби їй знову матово-золотисто закруглилось підборіддя й голова підвелася гордо, зневажливо, велично. Він готовий попідрубувати ніжки всім своїм радощам, аби її зелені очі знову звисока, погірдливо й владно примружились на нього.
Технік, малярі, друкарі веселі. На терасі їхній табір, на тій самій терасі, де колись так велично й владно ступали ноги принцеси Елізи. Галасливий, огрітий ласкою Великої Матері, повний дитячого дзеленькоту табір. Вони повитягали туди канапи, фотелі, колиски, розташувалися, розперезалися, попід-ставляли заспані, зарослі голови під сонячні поцілунки й ні за ким не тужать, нікого не ждуть.
І Макс вже не читає детективних романів, не лежить у пуховій барлозі, не кривить гидливою гримасою порослих шовковими вусиками соковитих уст. Він теж мружить очі на сонце, лежачи на лаві перед ганком лабораторії. У ліс він не хоче ходити — ліньки. Тільки лежати й мружитись. Та ще якби не надокучала ота Труда. Бідний хлопчина чогось зовсім не терпить Труди. Моментально хмарніє, нудьгує, рухи стають ліниві, розведені, очі недбало-насмішкувато мружаться. А Труда не пстчас того. Ну, от дивним дивом не помічає, така спостережлива, амбітна, така чула на найменшу неприємність, тут зовсім не бачить ні Максової розвезеності, ні насмішкуватої примруженості, ні мовчазності. Блискає очима, зубами, сяє матово-смуглявим рум'янцем. Дивується, щиро-наївно ширить очі, задає прекомічні питання, дзвінко з себе сміється, по-хлоп'ячому розмахує руками, дражниться, перекривляє, шарпає. Вона ходить в ліс, і на поле, і по всьому Берліну. З Тіле, чорно-срібним лицарем, з Гансом, із цілими кумпа-ніями. А в лісі вже цілі юрби з Сонячними машинами, з гітарами, піснями, з перегукуваннями. А в полі вже витикаються голочки свіжої, молодої трави, пасуться здичавілі коні, смачно, по-весняному кракають галки, летять дикі качки, шумить ліс. А макухи й ледарі лежать на лавах і зневажливо посміхаються. А їх треба стягати з лав і...