Двоє перехожих зупиняються і, задравши голови, дивляться вгору, злодій? Любовник? Макс уже бачить плями їхніх облич.
— Авто! Кличте авто! Нещастя! Швидше!
Плями людей безлюдно кидаються вбік, гукають, махають руками: авто, нещастя, швидше авто!
Макс плигає на землю й прожогом кидається в авто на передок до шофера.
— Жени!.. Швидше! Просто!
Він не може говорити, задихається, ковтає повітря, гасає грудьми. Щось кричать шоферові перехожі, радять, вимагають. Вони, здається, п'яні.
Авто рвучко шарпається й летить. Макс озирається: ще нема, зараз вилетять. Авто паршиве, не втече. Яку адресу? Остання адреса, яку він перечитав перед знищенням, вулиця Відновлення, № 5, Гертруда фон Елленберг.
Шофер безперестанку підозріло зиркає на нього. Зігнутий, карлючкуватий ніс його хмуро прокльовує повітря.
— Куди ж їхати?
— Відновлена вулиця, число... О ні, тільки не те саме!
— ...число 3!
Шофер скоса понуро озирає хакаючу, розпатлану, подерту постать. Макс озирається: ззаду далеко в перспективі вулиці летить автомобіль. Шофер також оглядається, знову косо зиркає на чудного пасажира, щось торкає рукою — і авто виразно припиняє біг.
Тоді Макс, не хапаючись, виймає револьвер, наставляє його в бік шоферові й говорить у вухо:
— Найбільшу швидкість! А то мушу вас викинути з авто на той світ! Чуєте? Ну!
Карлючкуватий ніс злякано відвертається від револьвера, рука знову щось торкає — і авто, як стиснутий острогами кінь, рвучко стрибає вперед. У вухах тоненько і дзвінко свище вітер — зі-і-і-і!
Макс, не віднімаючи револьвера від боку шофера, озирається Погоня на тому самому віддаленні. Ану!
Перехожі, екіпажі, стовпи, будки, нічні поліцаї.. — жбурляються якоюсь страшною силою повз авто. В очі з боків ріжуть хвилі вітру, вихорами кудовчать волосся. Шипить і хряскає асфальт під колесами. В душі дикий захват, буйна, ні з чим незрівнянна радість. Хочеться стати на весь зріст, розкрити руки й несамовито гукати, кричати, викликати до бою всі ворожі сили.
Авто на завороті трохи не лягає на землю, вищить, харчить і знову люто скакає вперед. Небошкряби, глибочезні колодязі вже давно лишилися позаду. Зараз повинна бути Відновлена вулиця Шофер повертає лице и кричить:
— Відновлена вулиця!
— Початок чи кінець?
— Початок.
— Стоп! Зупиняйте.
Авто робить перебої, гуркотить, шипить і зупиняється. Макс вихоплює з кишені всі гроші, що має, і тикає їх шоферові.
— Їдьте моментально далі, не зупиняючись! Чуєте?
І, стрибнувши на землю, озираючись по темній вулиці, біжить на тротуар. Авто помалу рухається, але, несподівано шарпнувшись, робить крутий заворіт і женеться назад.
— Ах, негідник!
Макс ховає револьвер у кишеню й біжить до хвіртки.
Число сім! К чорту! Ховаючись у тіні дерев, він перебігає далі, назад, назустріч погоні. Вже видно дві напнуті серпанкові смуги світла з автомобіля. Число шість! К чорту!
Смуги більшають, дужчають, заливають світлом обидва боки вулиці. Видно вже стоячі постаті агентів поліції.
Макс перелізає через залізні грати і, нагнувшись, біжить до вілли число п'ять. Темно скрізь у вікнах. Стукати чи лишатись тут, у кущах? О ні, тут лишатись не можна — вони будуть перешукувати весь квартал, усі садки й будівлі.
Макс оббігає будинок, задираючи голову й шукаючи відчиненого вікна. Все позамикано, позачинювано, позакривано шторами Тоді він рішуче дзвонить із заднього ходу. В тиші ночі чутно, як на вулиці зупиняється автомобіль, як тихо гомонять чоловічі голоси. Десь голосно гавкає собака.
На дзвінок ніхто не обзивається. Макс ізнову надушує на ґудзика, нетерпляче, конвульсійне потискуючи пальцями ніг. Чиясь легка хода за дверима, зляканий жіночий голос:
— Хто там?
— Одчиніть Нещастя. Треба графівну фон Елленберг. Негайно!
Тихо. Ах, ідіотка, вагається!
Потім клацає ланцюг, ключ, двері обережно розчиняються. Макс сильно шарпає їх до себе, швидко входить, зачиняє і замикає за собою. Молоденька рожева дівчина з заплетеною косою, в напівзастебнутій сукні прилипла до стіни й повними жаху очима дивиться Максові в лице, як зачарована. Він посміхається й весело б'є її по плечу.
— Не лякайся, дурненька. Я — не злодій. Ведіть мене до графівни. Але швидко й не гомоніть, не кричіть Ну?
Дівчина покірно йде вперед, не гомонить, не кричить Макс не пускає її ні на крок од себе — ще наробить дурне дівча крику, гвалту.
Перед дверима спальні Труди вони зупиняються, і Макс сам стукає. Дівчина з тим самим заціпенілим в очах жахом погля дає на страшного гостя.
— Хто там?!
— Це я, графівно, Макс. Дуже треба.
Заціпенілість покоївки спадає. В лиці з'являються живі розумні тіні, в очах — сполохана цікавість, тривога.
У спальні чути часті, хапливі, босі, потім узуті кроки. Двері прожогом розчиняються — і на поріг вибігає Труда в жовтому спальному убранні, з двома косами, переплетеними на грудях, і широкими темними очима. Побачивши Макса, вона злякано кидається до нього, із страхом оглядаючи його подерту одежу, закаляну в порох, іржу, його вимазане кров'ю лице, розпатлане волосся.
— Максе! Що з вами?! Господи!
— Нічого, нічого особливого, графівно. Ви тільки скажіть тій молодій особі, щоб вона... А проте я хочу з вами на самоті сказати кілька слів. Тільки ця молода особа нехай нікуди не йде й почекає тут.
Графівна рішуче повертається до "молодої особи".
— Ердо, посидьте тут. Нікуди не виходьте.
Потім Труда бере за рукав Макса й веде його до спальні. Там поруч стоять два ліжка — одне застелене, друге з розки даною білизною. На столику горить нічна лампочка.
Макс зачиняє за собою двері й починає пошепки швидко говорити, близько нахиливши лице до широких глибоких у пітьмі очей Труди. Вона від перших же слів його хапає його за руку й так увесь час стоїть, сильно душачи його пальці й не помічаючи того.
— Вони, напевно, прийдуть і сюди. Покоївка — вірна людина?
— О, цілком. Вона ж сонячний хліб їсть!
— А, чудесно. Ви скажіть їй, що поліція ловить мене за Сонячну машину. І щоб нікому з прислуги ні слова. Але де ж ви мене сховаєте? Вони будуть обшукувати скрізь.
Труда хмуро думає якийсь мент, блукаючи очима по кімнаті. І вмить скидує головою:
— Знаєте що? Моментально роздягайтесь і лягайте в те ліжко. Але вимийтеся, ви в крові. Там рана?