— Добре, Руді, постараюсь. Вони вже є, але я...
— І потім от що, Максе даю тобі слово, даю велику присягу, що не вийду ногою з майстерні, поки вся Німеччина не буде повна стекол. Ти чуєш і розумієш, Масі?
— Чую й розумію, Руді.
— А тепер спи спокійно. Стекла неодмінно завтра достав. Бувай.
Макс стріпує чубом. Ну, ще не так страшно. Коли про стекла забалакав, значить, не так страшно. Ах, неодмінно завтра треба взяти в Кестенбавма. Як така проста думка так пізно приходить у голову: невже їхнє скло і їхній хліб цілком одна кові, як справжні? Мусить же бути якась різниця Де саме труїння? Коли? Під час роблення? Від дихання отруєною через скло травою чи від куштування хліба?
"Дррр!"
Знову щось нагадав собі Руді?
— Гальо! Товариш Макс?
— Так. Хто при телефоні?
— Завзятий. Товаришу негайно рятуйся. Рінкель утік. Попереджаю, кого можу. У Шпіндлерів уже не працює телефон. Негайно тікайте. Зустріч завтра там само, коли будемо цілі. Ага, ради бога: телефон Паровоза!
— Літера М, 39. Товаришу: друкарні рятуйте. Друкарні! Чуєте? Насамперед!.. Куди хочете. Поперед зброї, поперед усього! Чуєте? Товаришу, чуєте?..
Мовчання. Мертва тиша телефон перервано! Значить, вони вже десь тут.
Макс почуває, як раптом він став увесь надзвичайно легкий. Він зовсім спокійний, йому навіть буйно-весело, тільки от раптом легкість якась надзвичайна. Думки гасають із швидкістю гарячки. Рухи точні, ясні, тільки пальці чогось здригуються, як сприскують із струни. "Вони" можуть бути зараз уже тут. Можливо, що всі виходи з помешкання вже зайняті.
Відстрелюватись? О ні — Рудольф, майстерня! "Вони" можуть узяти Рудольфа! Треба всю їхню увагу стягти тільки на себе! Тільки на себе!
Він швидко проходить до пані Гольман. Бідна старенька, заберуть у неї Машину. Гай, ні, не заберуть!
— Пані Гольмані Встаньте! Швидко!
Бідна старенька, їй не доводилося мати діло з поліцією, та ще вночі, у свойому помешканні.
— Пані Гольман! Тільки тихо, не лякайтеся, спокійненько. Зараз сюди прийде поліція мене арештувати. Виймайте із своєї й моєї машини скло й ховайте, де знаєте. Апарати порозбирати й частини порозкидати. Розумієте? Чекайте, пані Гольман. Коли буде дзвінок, зразу не відчиняйте, а хвилин через три. Я тоді саме буду спускатися на дах сусіднього будинку. Треба, щоб поліція це бачила, помітила. Так, так, пані Гольман, власне, це треба... Треба, щоб вони всі кинулися за мною.
Пані Гольман щораз більше й більше лякається й уже не може вголос говорити, а хрипко щось шепоче посинілими губами. Але стекла старенька все ж таки викручує. Руки їй тремтять, ходять, як у немовлятка, а проте викручують. Ноги тремтять, підгинаються, а проте похапцем носить коротеньке, потоптане життям тіло по кімнатах, вишукуючи місце для скла.
Макс витягає шворяну драбину, прив'язує до підлокітника вікна за прибитий гак (а таки згодився!), засуває в кишеню револьвер, згрібає жужмом усі папери й листи, що можуть бути цікаві дорогим гостям, і спускає їх із водою туди, звідки навіть поліція не витягне.
На столі лежить забута візитівка Труди з надписаною рукою новою адресою "Відновлена вулиця, № 5". Макс дере її на дрібненькі шматочки й викидає у вікно.
— Ну, все, здається, готове для прийняття.
В коридорчику різко, надзвичайно (як ніколи!) голосно диркотить дзвінок. "Вони!"
Макс підбігає до напіводчинених дверей і виставляє голову в коридорчик.
Пані Гольман у півтьмі, хапаючись за стіну й хитаючись од хвилювання, біжить до дверей.
Дзвінок знову нетерпляче владно дзвенить. О, ніякого сумніву вже не може бути так владно й нахабно ніхто, крім поліції, дзвонити не може
Макс, стріпнувши назад чубом, загорівшись усміхом, легко в кількох скоках підбігає до вікна, перекидає ноги за підлокітник, намацує щаблину драбинки і, вхопившись за бічні линви, починає спускатися вниз. У сусідів у вікнах скрізь темно.
Це добре.
Глухо згори з його вікна чути ще раз дзвінок Молодчина старенька, — умліває від страху, а не пускає, як сказано.
Гуп! Гуп! Гуп!
Ого, б'ють двері! Зараз будуть у кімнаті.
Макс швидко перебирає руками, часом не попадає ногами в щаблі, сприскує, повисає, знову ловить. Тільки б устигнути долізти до даху, поки вони переріжуть драбину. Ану! Ану!
Дах уже, здається, близько. П'ять, десять метрів? Скільки поверхів уже проліз?
Раптом Макс чує голоси над своєю головою, потім почуває руками, як угорі торгають, шарпають драбину, стараючись його струсити. Потім шарпання зникає, але Макс чує, як його підіймає угору. Вони хочуть витягти його назад! Або ж підтягти й потім кинути, щоб струсити. По очах умить різко змазує світло згори від рефлекторового ліхтаря. Макс нахиляє голову, скажено перебирає руками й ногами, потім, кинувши це, охоплює в обійми рук і ніг усю драбину й просто на руках з'їжджає по линві.
І раптом він чує, що прожогом летить униз, і в той самий мент його зі страшенною силою всього струшує й збиває з драбини. У плече знизу щось страшно гупає, і він розуміє, що лежить на даху. По ньому бігає біле сліпуче пасмо рефлектора, і згори чути крики.
О ні, вибачайте! Ще не кінець!
Він схоплюється й біжить по даху до тої ринви, що не раз ізгори з іронічною посмішкою намічалась для романтичних випадків тікання.
Вмить із вікон із сухим ляскотом, як із батога, вибухають постріли. Щось біля Макса звенькає об дах. Ого! І живим не хочуть узяти? Здорово! Ану! Ану!
Максові назвичайно легко. Руки, груди, коліна горять од шворки, плече болить, лице палає, ноги сковзають по нахилу даху, а в душі дивна, кричуща, екстазна радість. Ану! Ану!
Він лягає грудьми на ринву, змахує ногами вниз і спускається на руках. Іржаво тріщить, гнеться бляха. Невже ввірветься? Ану!
"Тррак, тррак, тррак!"
Ого, стріляйте!
Максові хочеться виставити голову й закричати завзято, дразняче, викликаюче закричати.
Ринва крекче, хряскає, каміння муру здирає шкуру, ноги попадають між ринвою та муром і застрягають. Скільки поверхів у цій буді, чорт її забирай? Три чи чотири? Внизу на вулиці ще нема нікого, ще не встигли перебігти. Невже вдасться раніше за них спуститись! Їм треба оббігати цілий квартал, це ж друга вулиця. Ану!