— Я не смів думати. Я тільки... пам'ятав. А коли думав, то все зникало... Бо цього не могло буть. І знов не думав.
Їй хочеться спитати: і про помилку пам'ятав? Вона знає, що пам'ятав, знає, що спитати буде страшно соромно, моторошно, негардо, але спитати хвилююче хочеться.
Рука принцеси Елізи потискає гарячі, тверді, залізні пальці. Вона нізащо не хоче відриватись од цього тепла, від якого так незрозуміле певно, солодко-страшно, бажано-дивно щемить уся істота. Ну, нехай незрозуміле, нехай страшно, нехай це дивне, фатум, аби ця рука не відривалась од неї, аби глибше, повніше переливалося з неї тепло, заповнило її всю до кінця.
Доктор Рудольф обережно, несміло підносить її руку до своїх уст.
Принцеса Еліза раптом одриває свою руку від уст доктора Рудольфа, закидає обидві руки свої йому за плечі й мовчки, грізно встромлює очі в очі. А лице її помалу, потиху присувається щораз ближче та ближче до широких посередині й тонких на кінцях уст і впадає в них, заплющивши очі.
Залізні, ті самі, що тоді під бузком, ті самі, що в снах, владні руки ламають плечі й вростають в неї.
Десь здалеку, з жовтогарячої кипучої мли вдираються якісь звуки. Чогось залізні пальці зразу слабнуть, відпускають, безодня розривається, просвітлюється.
Якась кімната. Туманне світло. Капелюш на фотелі. Одірване від неї лице з виразно криваво спухлими губами й мутними страшними очима, не сірими, а сталевотьмяними.
Голоси за дверима. Чиїсь кроки.
Доктор Рудольф одсувається на другий кінець канапи й проводить рукою по чолі, по очах. І рука помітно тремтить так само, як усе тіло Елізи, як її знеможено ослаблені ноги, як спухлі, тоскно-кричущі за тими губами її губи.
Трудно дихаючи, принцеса Еліза спирається одною рукою об поруччя канапи й підводиться. В ногах гаряча млосність, яка просить, щоб її взяти на руки, на залізні, владні, брутальні руки їм вона хоче віддати себе, бо їм вона належить споконвіку.
Еліза помалу підходить до дзеркала. На неї дивиться ніколи нею не видане, сороміцько-гарне чуже лице. Чужі очі — обважнілі від вогкої певності, млосні, задумливо-нахабні; чужі уста — закривавлені, роздерті, важкі, чужі ніздрі — з ритмічним, трудним, хижим диханням. І волосся чуже кривавою пожежею розпанахалось, роз'ятрилось дивними пасмами.
Князівна Еліза неохоче підносить руки й поправляє зачіску. В дзеркалі видно обхоплену руками, сперту як в одчаї, як придавлену мукою голову доктора Рудольфа.
За дверима стихають голоси й кроки.
Князівна Еліза підходить до схиленої голови, стає збоку, ззаду обнімає її за чоло й підводить. На неї вгору дивляться благальні, моторошні, грізні очі. Еліза мимоволі закриває їх своєю рукою. На її руки накидаються жадні, вимогливі пальці й тягнуть до себе всю руку, все тіло, всю душу її, відставивши напіврозкриті уста, щоб піймати в них її.
Але Еліза мовчки крутить головою й визволяє руку, глянувши на двері.
— Сюди ніхто не може увійти?
Вона обходить його ноги й сідає поруч. І от він уже знову не сміє торкнутися до неї.
— Елізо!
Боже, як дивно, як прекрасно звучить це ім'я в цьому несмілому шепоті! І яке щастя, що він не сказав їй "принцеса". І от він зараз скаже ще одне ім'я її — вічне й прекрасніше за всі імена.
— Що, милий?
Він нічого не має сказати, він тільки те й хотів сказати, що сказав: Елізо. Це — молитва без слів.
Він стає на коліна, припадає головою до ніг і крізь шовк панчохи Еліза чує побожний гарячий дотик його уст.
Тоді вона бере його голову в руки й близько-близько до самих очей нахиляє до нього лице — вона сама скаже йому їхнє ім'я, яке не сміє він вимовити, вона сама.
— Ти!.. Ти! Чуєш?
О, він чує! Він припадає всіма грудьми до її ніг і цілує її руку, її сукню, її коліна, черевички, підлогу, на якій стояла її нога.
— Ти — мій! Чуєш? Так, весь, до останку, до повного знищення. ій! Сядь тут, коло мене.Я хочу з тобою говорити, я хочу все закинути, я хочу все сказать і все знать. Усе, без останку, без крихти вагання й сорому, як собі! Ти — фатум. Чуєш? І я з щастям приймаю це.Приймаю все.Нехай буде, нехай життя розплутує як хоче. Ти — мій муж. Єдиний, дійсний, даний мені кимсь дужчим за мене І тебе я нікому більше не віддам. Ні на хвилину. Ми зараз поїдемо до тебе. Чуєш? Ми пройдемо твоєю хвірткою в сад, ми підемо тією алеєю, де ти... помилився. Ти візьмеш мене на руки і понесеш до себе, як хотів тоді. Пам'ятаєш, ти помилково хотів понести мене. Тепер я хочу не помилково. Я хочу цього.
Доктор Рудольф злякано ширить очі.
— До мене? В лабораторію?
— Ну, певно! Ну, розуміється, до тебе! Ти думаєш, я вже там не бувала з тобою? Ти думаєш, я тільки сьогодні п'яна, божевільна від тебе? Я ж була, я не раз уже була там із тобою. Їдьмо.
Принцеса Еліза схоплюється, грізно, п'яно стріпнувши золотою червоною пожежею.
Але доктор Рудольф підводиться, помалу, ошелешено, задихаючись.
— Але ж... мені не можна. Мене ж заарештують зараз же.
— Хто?! Хто посміє це зробити?!
— Ну, ті, що раніше мене заарештували.
— Я! Я заарештувала тоді тебе. І тепер заарештую. Тільки іншим, — чуєш? — тепер іншим арештом. Ну?!
Зелені, п'яні, розхристані, нетерплячі очі здивовано зупиняються в винуватих, застиглих очах доктора Рудольфа.
— В чому річ?
— Але ж... Значить, я лишуся тоді там, у лабораторії?
— Ну, певно! Тільки ти лишишся тепер зі мною. А де ж ти тепер можеш бути?
Доктор Рудольф із жахом загрібає пальцями волосся і несподівано відходить у куток.
Там він спирається чолом до стіни й стоїть так, обхопивши голову руками.
Принцеса Еліза швидко тривожно підходить до нього, злякано кладе руку на голову й хоче повернути її до себе.
— Що таке?! Що сталося, любий? Що?
Доктор Рудольф покірно відхиляє голову від стіни й дивиться в лице принцеси болючим поглядом.
— Я не можу їхати в лабораторію.
— Чому?!
Він стискає щелепи так, що на щоках виступають дві круглі гулі, і носом глибоко втягує в себе повітря.
— Значить, я мушу тоді залишити... Сонячну машину?
Брови принцеси Елізи здригуються, як од підколу, і по-хмурюються.
— Ну, розуміється! Як же інакше?!
Доктор Рудольф із жахом розуміє, що інакше не можна. Але...
— Ми могли б... якось інакше... бачитись, поки...