— Вибачте, принцесо, я мушу зав'язати вам очі. Той самий голос янгола, що був у телефоні!
— Це конче потрібне? В мене такий вуаль, що я однаково нічого не бачу.
Бандита це не переконує. Він старається бути ввічливим, але говорить так непохитно, що принцеса мовчки підіймає вуаль і повертає лице до чорної машкари.
— Будь ласка!
Головне, що авто летить і пожирає просторінь, яка відділяє від н ь о г о . Це найголовніше. Нехай зав'язують дурні люди очі, нехай усю її зв'яжуть, аби доставили туди, де зразу стане вільно, ясно, легко. Нехай, нехай брутальні пальці торкаються її обличчя і..
Але принцеса бере оперізку й сама собі зав'язує очі. Теплий шовк гріє повіки, віям тісно, вони, як метелики в долоні, тріпають крильцями. Рівна темнота гойдається в очах.
Тіло автомобіля робить щораз частіші та частіші скоьи, вгризаючись у просторінь. І принцеса Еліза всією душею помагає йому, підганяє, переганяє. От воно робить заворот — і тіло Елізи налягає на тіло бандита й зараз же відсувається до стінки.
А що, як в і н тепер видає її Інаракові? А що, як він її тепер оддає на кару, на помсту? Хіба ж його слову можна вірити?
Принцеса Еліза тихенько про себе щасливо посміхається: можна! А як і не можна, то невже можливо, щоб він видав її Інаракові, а не взяв собі, той, який тоді так...
Елізі зразу стає чогось страшно душно від оперізки. Чи довго ж іще воно буде завертати в різні боки, це авто?
І в цей самий мент авто, як діставши дозвіл, починає при пиняти біг. Принцеса Еліза холоне й туго обтягнутою рука вичкою рукою тримає серце, в яке перекинулися скоки авто.
— Принцесо, дозвольте мені взяти вашу руку й провести. Оперізки прошу не скидати.
Сильна рука бере принцесу під лікоть і зводить із карети. У віконці з льоху, вхопившися руками за грати, висить Рінкель. По блідопосрібленій молодим місяцем доріжці до вілли йдуть дві темні постаті, одна веде другу. Так, значить, нова арештована. Жінка. Хора вона чи поранена? Кроки риплять піском помалу, ритмічно. Голосів не чути. Так, це нова арештована!
Рінкель поквапом закладає камінцями сліди довбання грат і люто злізає в темноту камери. Мабуть, і на цю ніч доведеться відкласти втечу!
***
Доктор Рудольф ходить по кімнаті, провалюючись лівою ногою в ямку. Ходить і знову, і знову все оглядає. От тут він її посадить у цей фотель. Сам буде от там, щоб усе її лице було йому видно, щоб не пропустити ні одного менту, щоб увібрати в себе якомога більше, повну душу її очей, уст, волосся, її погірдливих вій, примружених, жорстких. І тоді знову можна жити якийсь час далі.
І коли вона йому скаже на колінах повзти за нею через увесь Берлін, щоб бути її льокаєм, він зробить це, благословляючи її.
Ні, треба зменшити світла. Треба, щоб ця кімната хоч трошки здалася їй затишною. Бо тільки ж подумати: вона сама просить про побачення. Просить! Навіщо воно їй? Ну, навіщо? А навіщо тоді, як лежав він зв'язаний, навіщо нахилилась і...
Ні, вікна треба щільно позапинати портьєрами. Як можна лишати відчиненими?
Доктор Рудольф щільно запинає вікна, дивиться на годинника, підсуває фотель один ближче до одного й зараз же злякано відсуває його далі. Але невже таки це буде?! Невже вона дійсно зараз буде тут? Розуміється, тільки побачаться, більше нічого не буде, не може бути. Вона тільки хоче побачитись, щоб попрохати вибачення за божевільню. Ні, вона хоче пояснити, для чого то було те, що вона нахилилась і... їй соромно, їй нестерпно знати, що він живе, пам'ятає її вчи нок, що якось інакше його собі пояснює. І готова на все, щоб тільки роз'яснити йому, щоб тільки він не уявив собі бозна чого. І от зараз появиться її велична іпостать, зараз іздалеку здалеку озирнуть його примружені очі, і тим самим голосом, що тоді, як прийшла до лабораторії, вона скаже йому: "Пане Шторе, мені дуже неприємно..."
Гомін голосів за дверима.
Доктор Рудольф схоплюється, злякано розгортає сірі, великі, оголені очі на двері й чекає. Двері потихеньку відчиняються, і в них з'являється струнка, чорна від ніг до голови постать. Вона, як сліпа, витягує вперед чорну в чорній блискучій рукавичці руку й обережно увіходить. На очах у неї чорна оперізка. Руки її здіймаються догори, не хапаючись, наче задумливо, розв'язують вузол і здіймають оперізку з очей. І зараз же ці очі, кліпаючи, мружачись од світла, швидко шукають по хаті. Стрівшися з сірими, широкими, зляканими очима, вони зітхають і спиняються — нарешті! Тоді вони на мент заплющуються, і принцеса Еліза помалу, мовчки, не велично, а тихо підходить до доктора Рудольфа. Рука в чорній рукавичці простягається, а очі не мружаться, не далекі, а тихі, теплі, близькі й такі незвичайно схвильовані.
— Я не могла більше...
І рука така покірна, і така тепла та рідна вигладженість тугої рукавички!
Розуміється, він не догадується взяти в неї з рук капелюш і помогти їй. Через те вона сама кладе його на той фотель, де мала б сидіти, і сідає на канапу в куточок, відкинувши голову до спинки, заплющивши очі.
— Ви давно прочитали мою оповістку?
І доктор Рудольф теж ледве чутним шепотом відповідає:
— Тиждень тому.
Очі її заплющені, але здається, що це вони говорять. І те, що очі не дивляться, коли шепочуть уста, хвилює так само, як мовчазна мова очей.
— Цілий тиждень?!
Тепер очі дивляться. І моторошно, що вони так близько, що вони не ховають свого сорому, блиску, щастя, близькості й докору.
— Знаєте, я ні одного дня від того вечора не прожила без думки про вас! Ні одного дня!
Вона вмить заливається вогнем до самих очей: і ні одної ж ночі!
— Що це таке? Може, я захоріла на вас? Може, це гіпноз? Може, це божевілля, але я не можу боротися з вами. Я боролася, як могла. Але скінчила тим, що я... от тут.
— І вам тяжко від цього!
Принцеса Еліза скидає на нього очима й здивовано бачить, що він — гарний, хвилююче, незрозуміле гарний. Ця мужня вперта голова на широко розгорнених плечах, різкі брови над одвертими очима.
— Тяжко?.. Ні Незрозуміле. Дивно. Ви що думали, як я пішла від вас із лікарні? Що? Ну?
Доктор Рудольф боязко зиркає в зелені чекаючі очі.
— Я . нічого не думав.
— Нічого?! Зовсім нічого?!