У великій залі, з блискучого, як замерзле озеро, мармуровою підлогою, пищала верескливо знуджена Батилова флейта.
Велетенське бронзове, на всю стіну люстро день у день відбивало кожен рух кожної танцюристки.
— Плавай! Легко! Ви ж вакханки, а не дівки від корів!— перекривлював, лаявся, глузував із дівчат "магістер", доповнюючи злі слова карикатурно незугарними рухами досвідченого актора, готового на все, на дотеп у гострому слові та в шамкому русі.
— Ще раз! Ще раз! — І ставав у граціозну позу, всміхався солодко завченим усміхом естради. Руки заносились над головою, ледве торкаючись одна одної кінчиками пальців.
Високий, кощавий мім, у короткій зеленій туніці, нарум'янений і набілений під кучерявою перукою, справляв враження велетенської висушеної сарани, з рухливими чорними очима.
Зненацька він застромлював флейту за пояс і гнучкою лозиною корегував рухи учениць.
— Усміх! Екстаз! Де екстаз, корови? Щоб було видно, що ви сп'яніли від погляду бога! Що ви, як каже поет, "окрилені танком без відпочинку"!
І флейта знов пищала.
За хвилину з грюкотом летіла через всю залу в куток. Її доганяла в розпуці зірвана магістрова перука. Як циби-ходулі, стукотіли по підлозі жилаві ноги й свистіла лозина.
— Нарешті ти тут, мухо мареотійська,— вловив Батил поглядом Ізі в гуртку хорей. — Кротали! "Дріаду"!
Ізі мляво вийшла вперед. Та ледве торкнулась кроталів, що затріпотіли в її руках мелодійним дзеленчанням, мов прокинулась зі сну. Почувала ті мідяні тарелі з найулюбленішим для неї звуком як частину свого власного тіла.
Жодним своїм словом чи співом не могла вона переказати своїх почуттів так, як цим простим, тремтячим інструментом, що, мов чари, незмінно заволодівав нею всією.
Зала, подруги, мім — навіть думки про Антіноя відпливали, мов підхоплені вітром.
Кротали — це Ізіні крила, що несуть її у казкову країну мрій, у незнаючу суму ані болю країну. Не писклива Батилова флейта, але чарівна сірінкса безжурного пастушка вабить її. Білими хмарками розкотились по смарагдовій луці овечки. І радісна крилата дріада лине понад землею, поміж блакитних метеликів. Схиляється над квітами, повними роси, що кличуть до неї:
— Цілуй нас! Цілуй!
А дріада усміхається зеленим водоростям, що виглянули зі спокійного озера подивитись на неї. Вона лине над кришталевим потоком, заглядає під кущі шипшини, шукаючи того, хто манить її далі...
Батил захоплено заплескав у долоні. Різкий той звук вернув Ізі до дійсності. Вона спинилась, не розуміючи задоволеного, непідробленого мімового усміху. Помітила, що магістер щипає себе за кінчик вуха: це знак його найбільшого задоволення.
— Скільки тобі років, козеня?
— Буде шістнадцять на Великі Діонісії.
— Подивимось... Побачимо...
Батил іде по свою перуку, що валяється аж під протилежною стіною... Різко обертається і підносить угору флейту.
—Вакхічну фігуру!
Ізі бере у подружки тамбурин. Розігналась, як у пустиню, великими кроками відміряла собі простір. Труснула головою.
"Це — твоє життя,— майнуло думкою.— Це! А не що інше!"
І, вирвавшись з настирливих обіймів смутку, під дрібні удари тамбурина, закрутилась шалено. Раптом випросталась, стрибнула, як газель, і побігла "високою травою" жартуючи з холодними іскрами роси. Не тільки бачила їх, але й відчувала їх на своїх ногах. Була повна безтямної, нестримної радості молодого існування, розквіту буйних сил.
Між танцюристок нечутно просунулась Кая. Батил моргнув їй на Ізі, щипаючи себе за вухо.
Тамбурин розсипав дзвінкий сміх. Аж міцним ударом Ізі спинила його. І застигла нерухомо з сяючими очима відкинувшись назад.
Магістер сплів на грудях кощаві руки.
— Так от що, цикадо. Завтра йдеш до гетери Доріс. Чуєш? На соло. Хотів був перше послати тебе до купця Гентіона. Але бачу: можеш починати з вищого щабля. Цінтія саме заслабла.
— Або десь бавиться з римськими гостями,— кинула Кая.
— На наш жаль,— перервав Батил.— Твердо знаєш фігуру "тікаючої Дафне"?
— Знаю,— зблідла від хвилювання Ізі.
— Тож завтра соло, вдома перевір ще раз. Сьогодні не хочу тебе більше втомлювати. Квакус казав, що прийшла ти завидна. До школи завтра не приходь. Добре виспись удень. Та не думай перед симпозіоном щось їсти чи пити,
Поглядом перебіг по танцюристках.
— Підуть з тобою,— назначив,— Фаніон, Селеніс, Пракседа, Арсіное, ну, й ти, кучерява Меліто. Але ж дивіться, не осороміть Батила перед римлянами! Чуєте? Це ж вам не якийсь купець, а сама Доріс! Розумієте? Хай її око — найдосвідченішого знавця мистецтва в цілій Александрії — не зможе нічого закинути. І щоб ви стали не матеріалом для дотепів і сміху, а взірцем для цілої її школи. Прикладом для всього славного музейону Доріс. А ти,— ще раз повернувся до Ізі,— перекажеш своєму опікунові, хай зайде до мене.
Дівчата й Кая оточили Ізі.
— От щаслива!
— Чи ж могла ти сподіватись, що сьогодні станеш самостійною гістрісю?
— Так рано! І так ураз!
— І в такім домі почнеш! Та ще і в час, коли в місті цезар!
— Може, й він сам там буде?
— Чи буде август — не знати.
— Але Вер і Антіной — напевне.
"О, меви! Меви, меви!—стукотіло Ізіне серце.— Ні, меви не підведуть, коли вилітають справа наліво..."
— А гей! До праці!
І знову пищить Баталова флейта, знову дівчата легкими кроками пурхають по залі, відбиваючись у блискучій підлозі та в бронзовому люстрі.
***
По вулиці в напрямі до Мареотісу дрібно цокотять Ізіні сандалії.
Антіной! Буде напевно! Якби ж! Буде напевно! Прийди! Ціла вона — один заклик.
Щасливий день, ясний мій день! Ти радісно почався...
II. СИМПОЗІОН У ГЕТЕРИ
Хлопчисько-слуго! Старого фалерну
Подай нам келих пінистий, гіркий!
Катул
Тиха ніч м’яко обняла Александрію.
З-за мурів, що оточують сади Лохіасу, найгарнішої палацової частини міста, схиляються віти дерев. А з них потоками чорно-зеленої бронзи ллються гірлянди плющів і пнучких троянд. Нерухомо застиг у повітрі аромат олеандрів. Аж голова точиться від пахощів. А на устах осідає смак мигдалів і меду.
Крізь металеві мережі кованих брам темніє мідь статуй на білих мармурах стін.
Свіжі голоси водограїв безжурно співають у дрімаючих тінях і творять приглушене тло для арабесок флейт, бризок сміху, оплесків, пісень, що будять дрімаючу тишу