— Так. Присягаю тобі на Гадес.
Сабіна схилила голову.
Адріанова присяга була річ, що з нею треба було рахуватись. А щоб цезар заприсягнувся аж на пекло — це було присягою непорушною — треба було, щоб він вже остаточно приготував свій присуд.
— Але...— непевним голосом продовжувала августа по короткій мовчанці,— що ж, зрештою, зробив той нещасний Вер? Коли ти сам кажеш, що його словам ніхто не вірить?
— Цими днями він промовляв до тутешніх горожан-жидів, обіцяючи зрівняти їх у правах з громадянами-римлянами.
— Таж не кожний мусить мати твою ненависть до жидів.
— Бо не кожний, як Вер, потребує їхнього золота у такій кількості.
— А чи ти сам не поводишся з різними варварськими ватажками, як з рівними тобі союзниками?
— Коли варвар для свого народу — вождь чи володар, який керує своїм племенем, то державний розум велить не ображати його й не посилати до його варварської країни римських легій. Але про це нам нема чого сперечатись. Це справи виключно мої.
— Та, може, це ще й брехня про ті жидівські права,— боронилася Сабіна.
— Отже, відчуваю, що й ти вже не така юдофілка,— всміхнувся Адріан.— А всі знають, що Верова брехня тут утворила навіть приказку: "Verus hic ubi stat— nihil veri". Але ще називати себе при цих обіцянках майбутнім цезарем...
— Коли ти вирішив підсадити на трон Антіноя...
— То по-твоєму Антіной гірший за Вера?
Сабіна знов зірвалась з місця, немовби сіла на розпечене залізо:
— Чи ти не чуєш, чи ти не знаєш, що говорять про твого Антіноя? Це ж ганьба, від якої мав би почервоніти імператорський пурпур!
— Те, що "говорять скрізь", може цікавити перекупок городиною та грачів у мору, коли вони рахують один одному пальці під ослячими гарбами! Цезаря може цікавити лише те, що скаже військо й сенат.
— Сенат! Се-на-ат! З якого ти сам робиш непристойну комедію! Хто це чув за часів Нерона, щоб цезар — римський цезар! — стоячи приймав сенаторів!
— Сенаторську гідність, що її надає цезар! Треба, щоб її насамперед шанував сам цезар, без цього вона ніщо. Калігула посилав до сенату свого коня... а ти, напевно, послала б свою мангусту. Нема чого нам говорити про такі речі.
— Але ж у всіх на устах, що Антіной — колишній раб. Син рабині-християнки й твій. Ти привіз його зі своєї улюбленої Бітинії. І ти насмілюєшся накидати народу римському за цезаря — раба? Колишнього раба? Нешлюбного свого сина від рабині? І нема нічого дивного, коли, будучи твоїм сином, дістав він від свого батька його родинну "чесноту": нахил до "демосу". Чого ж йому зважати на шляхетну поетесу Бальбілу-патриціанку? Коли він може почувати себе добре лише у "своїм" оточенні, в передміських попінах, між флейтистками!..
— Та невже? — з робленим здивуванням запитав Адріан.— А я гадаю, що — чи є він цезарів син, чи ні,— а вина має досить і в палаці, а флейтисток? Таж їх "замовляють"... як квіти, як вино, як коней...
Але Сабіна завзялась "допекти" цезаря.
— Ну, припустимо, що й так... але є версія, що... Антіноєві байдужі жінки, бо... він захоплює своєю "божеською красою"... самого цезаря. Недурно ж повигадували Платони чи то Зенони, свої... паскудні "мудрості".
На обличчя Адріана набігла тінь, але він опанував себе.
— В цьому відношенні про мене говорять ще гірші речі. Але я й на те не зважаю.
— Що ж може бути гіршого? — злосливо усміхнулись її уста, помітивши, що дійсно зачепила за живе.
— А хоча б те, що скрізь, де світ бачить римських орлів, мене цілком поважно називають твоїм чоловіком.
Це вже було занадто на Сабіну. Вона впала на подушки, де лежав забутий Бальбілою сувій з віршами, й заридала, хлипаючи, як побита дитина. Штучні кучерики повипадали з її зачіски, сльози розмазували на щоках рум'яна. Сабіна була переможена. Це обеззброїло Адріана. Він ніколи не був жорстоким до переможеного.
Не відчував ані до Сабіни ні ненависті, ні ворожості, вона лише безмірно набридла йому своєю нетактовністю та вмішуванням у державні справи.
— Вернімось, однак, до нашої теми й закінчім цю неприємну розмову. Я знаю, що при всіх твоїх здібностях, у тебе нема пам'яті на одну річ: що наш шлюб був лише політичним кроком. Я ніколи не вкривав від тебе, що як жінка ти для мене не існуєш... ані перед шлюбом цього не крив. І ніколи не ставав тобі на дорозі в цьому відношенні. І ти так само не крила, що не маєш найменшого бажання бути "Каєю" там, де я буду "Кай". Згадай-бо: ти ж присягала перед virgo maxima й святим вогнем Вести, що задовольнишся титулом августи. Тож чого ти хочеш? Для світу ти — августа, і біля твоїх ніг — уся Римська імперія. І "божеською августою" залишишся до смерті, якщо — видима річ — не присилуєш мене вдатися до такого засобу, як вигнання... разом із твоїм Вером, з яким я тебе не хочу розлучати, але який тебе до того приводить. Ти, даруй за щире слово, мені цілковито байдужа. Отже, послухай мене один раз: споживай всі особисті вигоди твого високого становища, впорядкуй розумно й відповідно до свого смаку своє особисте життя. Але відмовся від одного: не втручайся у справи політики й не мішайся до палацових інтриг.
Сабіна розтулила було уста для відповіді, але цезар затримав її рухом руки:
— Не потребую ні сперечатись з тобою, ні чути твоїх зауважень до моїх слів. Наскільки я тебе знаю, ти не така, щоб у державних справах мала визначні власні думки. Але ті, що тебе оточують, використовують ім'я августи і вплутують тебе в свої плетива. Не перешкоджай мені зводити мої рахунки для потреб імперії так, щоб те не доторкалось тебе особисто.
Сабіна підвелась і тремтячими устами прошепотіла:
— Августа! Для натовпу я августа! А в палаці цезаря зі мною поводяться, як з невільницею.
— Може. Але зрозумій: коли ти сама поводишся не як августа, а як невільниця, переповнена плітками, то як же можуть до тебе ставитись? Коли ти на цьому щось виграла?
— Я взагалі програла все,— хлипаючи, промовила августа в розпуці.
— Ні, ти тільки хочеш програти, тож кинь свою гру. Вона безнадійна.
Цезар знов пройшовся по покою, став перед Сабіною і цілком лагідно промовив:
— Не плач. Роздумайся. Навіщо викидаєш за облавок своє щастя? А Верові порадь... від себе... нехай негайно десь відпочине. Негайно! Особливо в зв'язку зі смертю Пріска. Я віддав наказ, щоб його урочисто чекали в Паннонії.