Плеторій побачив на шиї дівчини кілька червоних смуг. Хвилину помовчав і записав:
"Ісмена — Ізі, гістрія сказала: Патрицій хотів відняти у мене чарівний амулет, дарунок Хризіс-гетери. Лізій патрицій відповів..."
Але Лізій мовчав.
— Яка відповідь патриція Лізія?
Той лише міцніше затиснув уста.
— Питаю втретє...— і, не отримавши відповіді, Плеторій повернув стилос другим кінцем, загладив написане на воску таблички слово "відповідь", а натомість написав:
"На повторене тричі питання не відповів Плеторієві нічого".
— Що там у тебе, Теренцію? — обернувся до одного з вартових.
— Злочинець дуже поранив Кварта. Тяжка рана в бік.
— Ну, це вже гірше за амулет,— покрутив оптіо головою І шпидко дописав своє донесення. Підвівся і звернувся до Лізія:—Стверджую такі твої провини: 1) ти напав уночі на гістрію Ізі й намагався відібрати належну їй дорогоцінну оздобу; 2) вступив в оружну боротьбу з державними вартовими; 3) тяжко поранив вігілія Кварта і 4) галасуванням і порушенням приписів, важних для всіх громадян імперії, порушив закони, що сталось у час перебування божеського цезаря в Александрії. Тому владою мені даною, виконуючи свої повинності й згідно з законами імперії я, Плеторій, оптіо військової нічної варти, оголошую тебе позбавленим свободи аж до передачі тебе трибуналу.—— І він злегенька доторкнувся Лізієвого плеча.
— Вояки, до обов'язку!
Двоє з вартових витягли з піхов свої мечі і стали по обох боках Лізія, що зблід, аж його великі губи стали безкровні, мов з тіста.
Плеторій підняв очі й запитав:
— А чому на тобі, малярко, кров?
— Це не моя,— і вона показала закривавлений стилос, якого не сховала.— Тікаючий кинувся на осла. Я помислила, що він хоче мене скинути, щоб самому сісти й утекти, і вдарила його оцим стилосом, бо жодної зброї не мала.
— Але ж, пане мій золотий! Як би він це зробив, коли я, я саме вхопив його за поперек? Не осла тобто, а того розбишаку, звичайно! Та й враз скрутив йому руки. Ну, як підбігли вояки, видима річ...— задоволено додав Юстує.
Плеторій мовчки дописав на таблички: "Затримати вищеназваного патриція Лізія своєю сміливою поведінкою допомогли вартовим Гелене, малярка, та..." — як тебе звати, кажеш?
— Та Юстус же. Власник осла. Але присягаю на Зевса, я не розумію, нащо ти мене туди пишеш? Чую — кричить жінка...чи там дівчина... аж надсідається. То треба ж рятувати! Я б, пане, й тебе так само рятував, коли б була потреба.
Начальник варти всміхнувся і схилив голову:
— Дякую тобі за добру волю. Але не бійся. Я записав тебе, щоб тобі дали нагороду за статечність.
— Ну, це інша річ! — підніс голову Юстус.— Я, пане оптіме, сусід з ними, з дівчатами тобто. З правого боку, зелена брамка.
— Добре, добре. Знайдуть. А чий це осел і куди на ньому їдуть?
— О, боги великі й малі! Чий осел? Та мій же це осел! Чудесний осел! Найняла мене Гелене, бо їй треба фарби... щоб малювати.
— Сподіваюсь, що малярка ласкаво уступить його нам, щоб відвезти пораненого? А тобі, осляре, за це заплатять окремо. Можете всі йти по своїх справах.
— Так, пані... Гелене... Ви там з цикадою почекайте. Я — махом! Не встигнете сказати "осел", а я вже тут!
— Гаразд. Попитай танцюристку Фаніон, ми у неї почекаємо. Тобі вкажуть, де вона живе.
Надворі вже цілком розвиднилось. Хмари розсунулись. Місто ожило, і натовп глухо гомонів, пильнуючи, як вартові повели Лізія, грабіжника з патриціїв.
Стурбовані пригодою, Гелене та Ізі не помітили за розмовою, як пройшли довгу дорогу через жидівські частини міста до єгипетського передмістя.
Раніше це був лише присілок, але тепер належав до Александрії. Однак це передмістя було шматком іншого краю, що відмежовувався від новітнього міста муром століть.
Тут життя ще й досі посувалось ніби тим самим кроком і затримало той самий характер, як за часів фараонів, ще й з перших династій десь у передмістях Мемфіса чи Ракотіса, з якого, власне, повстала Александрія. Замість рівних, широких, добре втримуваних александрійських вулиць, з великими, показними кам’яницями, майданами, пам'ятниками, тут крутились небруковані, вузенькі завулки, ще вкриті калюжами та невисохлим багном від повені та недавньої зливи. Низенькі хатинки з непаленої нільської цегли визирали з-під очеретяних стріх. Порожньою вулицею повільною ходою чвалав дідок у загортці, зложеній в рясні фалди. Смуглявий хлопчисько в коротенькій, вище колін спідничці ніс на плечі довгу палицю, на якій з обох боків, мов на коромислі, теліпались причеплені за ніжки дрібні пташки. Іноді здибувався чоловік в облипистому чепці, з оперізкою лише на стегнах, яка була його єдиною одежею. На плечі мав примітивну мотику. Майже цілком голі проходили рибалки з сітями. Будинки стояли одною вулицею, а враз за ними послались лани, здебільшого ще під водою. Де-не-де біля каналів обертались більш й менші кола, до яких були причеплені глиняні великі горщики, що ними вичерпували воду. Часами таке коло крутили люди, деінде — воли. Біля волів було чути монотонний спів погоничів:
Працюйте на себе, на себе працюйте, воли!
Вам буде солома й полова, а панам зерно.
Працюйте на себе, воли! Працюйте, бо день непаркий...
На простодушних плохих обличчях темно-смуглявих людей був вираз спокою й покірливої байдужості. Та байдужість розливалась у теплому вогкому повітрі, в протяжних монотонних співах робітників, в одноманітному лопотінні безлічі голубиних крил, що лунали в повітрі над цілим передмістям. Місцями вуличка оживала від галасу цілком голої дітвори, яку намагались заглушити своїм сокорінням табуни курей, що вешталися поміж людьми.
Часами якісь збиточники, угледівши грецькі одяги Гелене та Ізі, кидали своє порпання в болоті й гукали їм услід:
— Безбожниці! Невірні!
— Свиножерки! Вбивці котів! Але коли дівчата оглядались на ці вигуки, то бачили спущені додолу очі, або роблено байдужі обличчя соромливих дітей, що спокійно гралися.
Скрізь перед хатами, на вулиці, як у себе вдома, жінки, одягнені лише в короткі спіднички, що тримались на одній шлейці через плече, робили, не поспішаючи, щоденну свою працю. Чистили молоді, подібні до шпараги, паростки папірусу, перебирали червону або білу фасолю, вибирали з лотосових дозрілих голівок, подібних до маківок, зернята. Обшкрябували блискучу рибу, що мов таблички шліхтованого срібла, лежала купами. Розтинали вздовж, нанизували на жердки й вішали сушитись на сонці. Обскубували і патрали диких гусей і дрібних пташок, що потім мали йти на вудження над запашними галузками, або складали вже печених пташок до великих глиняних посудин і заливали їх по вінця розтопленим гусячим салом.