— Я сказала, що я—Ізі з Мареотісу.
— Мала б ще додати: за Місячною брамою. За Каналом. Бо ж він римлянин. Що ж він може знати в Александрії? Ну, й досада з цією амфорою. Ніяк не можу вхопити.
— Стривай. Звідси її не впіймаєш.
Ізі вмить скинула з себе туніку, розв'язала сандалії і стрибнула в басейн.
— Маєш. Це добре: буде мені замість відпочинку. Мені так хочеться спати! А все нема коли!.
— Тож розповідай про свого Ероса,— цікавилась грекиня.— Про що питався ще?
— Питався, з ким я живу, чи маю батьків, родину. Я сказала, що я самітна, сирота. Як Селене в небі.
Але Ізі не додала, що той красень відповів їй: —"Я теж самітний, як місяць..."
А Ізі спитала:
— Тому ти такий зажурений, сумний?"
Може, було й нечемно таке казати? Але ж, мабуть, ні. Бо той ефеб відповів відразу, без незадоволення:
— А ти це зауважила? — Й додав: — Хіба ж такому метеликові, як ти, самітність видається тяжкою?"
"Нарікати — марно,— спустила Ізі свої довгі вії й задивилась на медальку, що її юнак мав на шиї. А потім додала тихо: — Треба приймати своє життя таким, як дають його боги".
А він на те:
— Говориш, як віщунка Сибілла. Хто тебе навчив цьому?"
"Сибілли ніхто не навчав!" — кинула Ізі вже на бігу, бо треба було знов "до кола".
Ізі роздмухала жарівню, поставила варитись ранішній кулешик, сіла на кам’яній лаві біля Гелене, обхопила руками коліна й розповідала знову:
— Коли я, вертаючись додому, добігла до надбережжя, ніби розжеврювалось... Прокидались морські птахи й різкими покликами вітали день... На рожево тремтячий нашерх моря виплив човен. Вітрило — як ніжне рожеве крило. А біля того крила — юнак. Геленіон! Це був він! Мій Ерос! Моє серце наповнилось радістю, що, як солодке вино з амфори, переливалась через вінця! Куди, куди несеш мене ти, серце? Чого плигаєш, мов кінь, що зі скелі сліпим скоком метнувсь у прірву! І, зненацька — знаєш, Геленіон — з-під скелі зірвались меви! Справа — ліворуч! Справа — ліворуч полинули в жовто-рожеве повітря. Як пелюстки білих квітів. Коливались над зрябілою поверхнею розвеселеного моря. А Ерос вітав мене з човна.
Геленіон перестала прати і з цікавістю слухала подругу.
— І, ти, поетко, склала нову пісню? —спитала вона
— А як же інакше? — здивувалась Ізі—Ти ж сама розумієш: коли вранці перед тебе справа наліво вилетять птахи, це віщує щасливий день.
І Ізі заспівала повним, оксамитним контральтом:
Щасливий день! Ясний мій день!
Ти радісно почався...
У серці дзвоники дзень-дзень...
Мені ж сам бог з'являвся.
Схили же, небо, келих свій
І щастям всю мене полий...
З вікна поверху висунулась лиса голова:
— І нема вам упину, цокотухи? Як перестануть цесарки, тоді заводять оці... цикади та музи з передмістя! Скажім для прикладу, хоча б бога Гіпноса посоромились!
— Але! Сховайся, місяцю, бо ж надворі вже день давно! — відбила жарт грекиня.— Тільки ж, бачу, філософ забув, що сьогодні він мусить вийти э дому зрання.
— З такими грішницями справді все забудеш. Бо ж мені з вами таки й не по дорозі.
— Якщо до шиночку, то дійсно... Попіни й таберни нам справді не по дорозі.
— Попіни, попіни,— передражнив Гелене філософ Стробус.— Жінота, скажім для прикладу, говорить найкраще про те, чого не тямить.— І з цими словами сховався.
— Ізі-і! Не дуй же так у жарівню! Посиплеш сажею всі мої ексоміди,— повернулась грекиня до жарівні.— Але я, власне, не розумію, чого ти так радієш?
— Як тобі це зрозуміти мила Геленіон, коли ти взагалі не тямиш, що то таке радість
— Навпаки. Саме тепер, коли в місті цезар, і коли я маю стільки замовлень, я це розумію дуже добре.
— Не гнівайся на мене, але ж ти розумієш тільки радість матеріальну. А я от не розумію: навіщо тобі стільки грошей? Ти ж і так маєш найбільшу частину нашого дому
— Що частина? Я хочу мати цілий дім, власний, у рідному Коринті, з великим виноградником і з чудовим видом.
— І тоді, Геленіон, перестанеш бути митцем. Не робитимеш своїх чудових ваз. Не ліпитимеш своїх прекрасних фігурок. Мистець, коли стає заможним, для золота зраджує мистецтво, каже Батил.
— Багато ви тямите з вашим Батилом. Справді, тоді я не робитиму статуеток для гендлярів бобами чи оливками. Ага! Ти згадала про Батила. Приходив тут Квакус. Побоявся віддати диптихон. Казав прийде ще раз. Бо Батил тебе конче кличе сьогодні до школи.
Ізі перенесла під перголою ближче до столу жарівню й розставляла на столі дві миски, поклала ложки.
— Ну ось і ясний місяць між вранішні зорі,— лагідно промовив Стробус, виходячи вмиватись до фонтана
На кам’яній лаві зауважив Ізін плащ, пакунок і свої сандалії
— Дитино моя! Таж ти щойно вернулась? А співаєш, ніби ти спала цілу ніч! Коли ж ти виспишся?
— Як буде змога, пополудні,— відповіла Ізі.
— Ну, що ж ти там бачила на симпозіоні? Багато було римських гостей?
— Багато... Але, як бігла додому, мене спинили нічні вартові — вігілії. Тепер їх сила ходить по вулицях. А як я підходила до Ростри, чула я їхню розмову. Говорили вони про якогось Татіана. Казали, що хоч цезар і дуже мудрий, однак Татіан його "накриє плащем" Стробусе, хто то такий цей Татіан?
— Дитино моя, дві речі не цікавлять філософа. Це — скажім для прикладу — кохання і політика. Але відповім тобі коротко: розумієш, що то є сила, а що воля? Так от: цезар Адріан це — сила. А сенатор Татіан — воля. Sapienti sat. Finis.
Стробус сів до столу, узяв ложку.
— А тепер, Геленіон, до справи. Ти знаєш Лізієвого раба, кухаря Екзуперія?
— Екзуперія? Це чи не той дивак, що говорить тільки з цапами? А до людей не озивається?
— Його. Але не такий він і дивак, як удає.
Стробус показав пальцями, ніби рахує гроші.
— Я цим способом враз видобув із нього мову. Сьогодні зранку він буде сам на весь дім, бо всі ж підуть зустрічати августу. То є нагода докладно оглянути інзулу Лізія. Мені йти не годиться: кожен знає, чого філософ Стробус задивляється на чужі вілли. То я попередив Екзуперія, що ти хочеш купити якісь вази та статуї. А ти вже оглянь докладно.
— А є купець? Хто?
— Страшна таємниця. Ані мур-мур. Хризіс, гетера, хай вона чхне щасливо.
— Та що ти говориш, філософе? Він же на неї й промарнував всі батькові маєтки!