– Мамо, мамо! Пані Альвін! Мамо! Анно! Пані Альвін, ми його спіймали! Диви, диви, тут поруч, у Вурмсів, сидів у собачій будці. А Макс з Карлом були на полі. Він був в окулярах, той чолов'яга. Тепер вони йому і не потрібні!
Його відвезуть на машині Альгайєра. Та ось тут, поруч, у Вурмсів. Яка шкода, що не у нас! Глянь-но, мамо, глянь!
Молода жінка теж трохи вгамувалась і підійшла до воріт; на її обличчі був такий вираз, ніби їй кортить глянути саме на те, на що заказано дивитися. Вона випросталася, стала навшпиньки і тільки один раз глянула поверх людей, що товпилися на вулиці біля машини Альгайєра.
Потім відвернулася, перехрестилась і побігла до хати.
Стара пішла за нею, голова її трусилася, наче вона раптом постаріла на багато років. Кошик з білизною лишився серед двору. Там тепер було тихо й порожньо. "В окулярах, – подумав Георг. – Отже, Пельцер. Як він потрапив сюди?"
Годиною пізніше Фріц побачив за огорожею запаковану деталь машини. Його мати, бабуся й кілька сусідів стовпилися навколо і з подивом розглядали її. З фірмового ярлика вони дізналися, що ця деталь з Оппенгайма і призначена для училища Дарре. Одному з Альвінів довелося знову запустити мотор. Машиною він дістався до училища за кілька хвилин. Там його почали розпитувати: що розказував брат перед тим, як знову пішов у поле, як він доставив втікача до табору.
– Його там били? – спитав Фріц з палахливими очима, переступаючи з ноги на ногу.
– Били? – сказав Альвін. – Бодай тебе так били.
Я просто здивований, як пристойно його прийняли.
Пельцеру навіть допомогли злізти з машини. Його тіло – він чекав, що його битимуть, – зразу обважніло, коли його взяли під пахви і обережно завели в приміщення. Без окулярів він нб міг дізнатися з виразу облич, що означає ця обережність. Усе було наче в імлі. Його пойняла безмежна втома – для нього все було втрачена.
Його завели не в комендантський барак, а в кімнату до Оверкампа.
– Сідайте, Пельцере, – зовсім миролюбно сказав комісар Фішер. – Очі й голос у нього були такі, які й годиться мати людям, чия професія полягає у тому, щоб витягати з людей каяття, таємниці, визнання провини.
Оверкамп, згорбившись, сидів осторонь і курив. Він, очевидно, передав Пельцера своєму колезі.
– Невеличка прогулянка, га? – сказав Фішер. Він розглядав Пельцера, що сидів, похитуючись усім тілом.
Потім Фішер почав переглядати документи. – Пельцер Ойген, народився 1908 року в Ганау. Правильно?
– Так, – тихо сказав Пелйцер. Це було перше його слово, вимовлене після втечі.
– Як ви могли піти на таке, Пельцере, саме ви, послухатися такої людини, як Гайслер? Дивіться, Пельцере.
Минуло рівно шість годин п'ятдесят п'ять хвилин з того моменту, як Фюльграбе вдарив лопатою вартового. Чоловіче, чоловіче, скажіть, чи давно ви це задумали?
Пельцер мовчав.
– Невже ви не розуміли, Пельцере, що з цього нічого не вийде? Невже не спробували відрадити інших?
Пельцер відповів тихо-тихо, бо кожен звук наче колов його:
– Я ж нічого не знав.
– Що, що? – спитав Фішер усе ще спокійним голосом. – Фюльграбе подає знак, і ви тікаєте. Чому ж ви побігли?
– Всі так зробили, – сказав Пельцер.
– Звичайно. І ви хочете переконати мене, що нічого не знали? Отаке скажете!
– Ні, не знав, – сказав Пельцер.
– Ах, Пельцере! Пельцере!
У Пельцера було таке почуття, яке буває у смертельно змореної людини, коли дзвонить будильник, а вона намагається не чути його.
Фішер говорив далі:
– Коли Фюльграбе ударив першого вартового, другий стояв біля вас, і ви тієї ж миті, як було домовлено заздалегідь, кинулися на другого вартового.
– Ні! – вигукнув Пельцер.
– Що ні? – Я не кинувся.
– Так. Прошу пробачення, Пельцере. Біля вас, Пельцере, біля вас стояв другий вартовий, і тоді, тієї ж миті Гайслер і той… як його… ну, Валлау, кинулися, які було домовлено, на другого вартового, що стояв саме біля вас.
– Ні, – знову сказав Пельцер.
– Що ні?
– Це не було домовлено…
– Що не було домовлено?
– Що він стоятиме біля мене. Він підійшов тому, що… тому що… – Пельцер намагався згадати, але зараз це було так само неможливо, як підняти важку свинцеву гирю.
– Сядьте зручніше, можете спертися на спинку, – сказав Фішер. – Отже, нічого не було домовлено. Ви нічого не знали. Просто побігли. Коли Фюльграбе вдарив першого, Валлау і Гайслер кинулися на другого вартового, який випадково опинився біля вас, саме біля вас, Пельцере! Вірно?
– Так, – нерішуче промовив Пельцер.
Фішер гукнув:
– Оверкампе!
Оверкамп устав, наче він був Фішерів підлеглий, а не навпаки. Пельцера, який зовсім і не помітив, що у приміщенні є третя особа, пересмикнуло. Він навіть прислухався.
– Викличте сюди Георга Гайслера на очну ставку.
Оверкамп зняв телефонну трубку і сказав:
– Так. – І потім до Фішера: – Він ще не зовсім придатний до допиту.
– Або він придатний, або ні, – сказав Фішер. – Що це означає – не зовсім?
Тепер до Пельцера підійшов Оверкамп. Він сказав різкіше, ніж Фішер, але не грубо:
– Пельцере, опануйте себе! Гайслер нам щойно зовсім інакше все це описав. Прошу вас, опануйте себе, Пельцере, покличте на допомогу свою пам'ять і останні рештки розуму.
VII
Георг лежав під сіро-блакитним небом у борозні на полі, за сто метрів від шосе на Оппенгайм. Тільки б тепер не застрягти. До вечора необхідно бути в місті. Місто – як печера з темними завулками й звивистими ходами.
Спочатку він намислив собі таке: до ночі дістатися Франкфурта, і – зразу ж до Лені. Тільки б дійти до Лені, а далі все вже буде простіше. Півтори години їзди залізницею між життям і смертю – це він уже якось витримав. Хіба досі йому не фортунило? Хіба малося не так, як він спланував? Шкода тільки, що витратив зайвих три години.
Правда, небо ще блакитне, але туман з річки вже огортає поля. Невдовзі автомашини на шосе, попри надвечірнє сонце, засвітять фари.
У нього одне нестримне бажання, сильніше за страх, за голод і спрагу, сильніше за набридливий біль у руці – пов'язка вже давно пересякла кров'ю – бажання залишитися лежати тут. Адже скоро ніч. Тебе вже зараз укриває туман, сонце блякне, повите густою пеленою. Вночі тебе тут не шукатимуть. Ти зможеш відпочити.