Тільки тепер упізнав у ній Стефаник Марію. Він пам'ятав її дитиною, власне тоді, рік тому, вона була дитиною... І от, дівка! Гарна! Красою, яка наче туман оповиває і називається молодістю. Що за рід такий! Оті їхні очі! Наче озерця життя. От і в цієї дівчини.
Куди вони йдуть?.. Ага, в село, значить у хаті нікого немає...
— Прошу, пане Стефанику, зробимо маленьку прогуля-ночку. Наші повернуться швидко. Тато згадував вас, коли це? Здається, навіть учора! Він має до вас такий сантимент, знаєте! Вашу "Синю книжечку" перечитує, каже, що то ніби сльози мужицькі скам'янілі...
Марія була безмежно вдячна долі за цю прогулянку з Стефаником. Вона прочитала його книжку і залюбилася в письменника. При зустрічі з ним це відчуття тільки зміцніло. Вона була дуже доброю і розумною і мала неабиякий сценічний талант. Пізніше Марія поїде до Соломії у Варшаву і буде намагатися поступити там на сцену, їй не пощастить на цьому шляхові.
Але зараз, ідучи поруч зі Стефаником, вона щебече, щаслива, наче хоче вищебетати собі долю.
— Знаєте, пане Стефанику, я та Емілія вже кілька років записуємо народні пісні, коломийки, танцювальні приспівки. Часом дивуєшся — яке воно все гарне!
— А часом і дошкульне...
— О так! Наприклад: "Трошки січки, трошки трини, трошки з вами, трошки з ними".— Стефаникові приємна її милість і те, що вона має багато майже невловимих рис Соломії. Він розповідає їй про вибори. Про те, як вчать селян називати прізвище того, кого вони мусять обрати. І як з цього приводу страждає кандидатура Окуневського, через те що селяни не можуть часто промовляти "о", а кажуть Вокуневський, і продажний писар не зараховує цих голосів.
Потім співає їй виборну співанку:
Ой на горі воробчики,
Гей, йдуть в місто виборчики,
Ідуть ззаду і спереду
Гей, таку пісню собі ведуть:
Один каже, берім Гойса,
Гей, хай жиє посол Мойса;
Другий каже, ти, дураку,
Голосуй за Гомораком,
Бо як будеш за Кирилом,
То не будеш з свинським рилом.
Йдуть собі, сміються. Щасливі. Серце Марії б'ється вільно, лагідніє світ навколо неї.
її почуття було настільки сильним і фатальним, що родина не відала, чим то все може скінчитися. Марія мала пристрасну і потаємну душу. В тій душі, як у землі зерна, зароджувалися найнесподіваніші почуття. Визрівали там і часом зринали на поверхні екзотичними рослинами. Тільки дивуватися можна було, де вона знаходила насіння для них.
Чи любила вона Соломію? Марія лишилася найбільшою загадкою серед усіх сестер. Була розумною, і поруч із любов'ю її душа вміщувала багато суперечливих почуттів.
Зустріч зі Стефаником ніби збудила її. Марія побачила, що в цьому житті, де ніхто нічого не вартий сам по собі, а людська цінність відраховується від становища — що ти маєш або що ти можеш,— вона нічого не мала і нічого не могла.
А Стефаник пише до Варшави листи, повні жалю, смутного гумору. Він спроваджує до Соломії Морачевського і просить його побути біля неї, аби йому здавалося, що то він сам там був. Пише їй, що часто згадує за неї і весь час думає: "...аби Вас якось переловити, як будете вертати до нас, і держати хоч одну днину. Морачевський привіз нам не повну радість, а я прошу у Вас повної. Напишіть, чи повернете в Краків та й коли?"
Він називає її в листах "доброю кумою" та "доброю товаришкою", сповіщає, що був у її батьків. Піклується про неї: "Чи добре Вам і сестрі Вашій? Напишіть, коли ласкаві, якби не якби із кумою докупи зійтися".
А у Варшаві на виставі опери Пуччіні "Богема" публіка плакала над нещасливою долею Мімі. Тріумфальні виступи молодої співачки викликали до неї сталий інтерес публіки — це досить ускладнило життя Соломії, та не змінило його. Жила вона скромно з сестрою Емілією, яка зайняла місце Оленки. Мусимо зауважити, що всі Соломіїні сестри і брати, крім Юзі і Оленки, перехворіли на замилування в театр. Антін колись мав розкішний баритон, Володимир хотів учитися співу, Марія прагнула на сцену; Емілія, опинившись у Варшаві, вчащала до театральної студії, Нуся ще чекала свого часу... З Емілією Соломія мала якнайбільше клопотів і переживань. Жива, непосидюча, з непересічним драматичним талантом, вона понад усе хотіла відвідувати театр, а також бавитися. Обов'язками по господарству не обтяжувалася і уникала їх.
Ще перебуваючи коло Соломії у Львові, вона часом дратувала сестру своєю легковажністю, і та намагалася її виховувати. Якось Соломія зробила їй зауваження. Мільця не зважила на нього, і того ж дня старша сестра відправила її в село. Не допомогли ні сльози, ні прохання, ні покута, ні клятви. Павлик, котрий невідомо яким чином нагодився на той час, почав заступатися. Соломія промовчала, а вранці наступного дня в готель йому принесли листа, де між іншим йшлося от про що: "Щодо від'їзду сестрички, то Ви якось це інакше зрозуміли, чому, власне, вона виїхала, їй доконче потрібно навчитися жити, щоб поборювати всякі терпіння (які вона може мати) з холоднішою кров'ю, а не умлівати з-за марної речі. Дівчина вісімнадцяти років повинна і доконче мусить вміти вже жити. Вірте мені, бо я знаю її натуру, що такий маленький перелом вплине на неї знаменито. За тиждень вона знов приїде до мене, тоді вже хочу залишити її у себе на цілий час мого побуту у Львові. У неї (Мільці) дуже добре серце, за те я її дуже люблю, тільки мушу (з болем в серці) помагати родичам (бо маю трохи впливу на неї) вилічити її з примх, котрих в неї сила. Це, власне, що вона від'їхала, буде також один з ліків, заданих мною на силу їй, а ще більше мені. Ну менше з тим! Якось воно буде".
Емілія й справді мала добре серце, але йшла за своїми бажаннями й почуттями, і тому завжди траплялися з нею різні недоречності. Коли навесні 1897 року на Наддніпрянську Україну виїжджала група поетів і акторів, Емілія вирішила податися з ними до мандрівної трупи. Соломія намагається відрадити її, але сестра вперто не слухає. Тоді Соломія звернулася до Павлика з проханням навернути сестру на вірний шлях. Павлик мав до її сестер особливу жалість. Перш за все тому, що то були її сестри, по-друге, що доля їхня була незавидною в тому суспільстві, і він жалів їх, як рідних. Вони відчували те і відповідали йому таким же чистим почуттям. "...Я написав сестрі Вашій, Емілії, по Вашій просьбі, лист проти єї поїздки на Україну до якої трупи. Та не знаю, як вона те прийме, краще було б поговорити з нею про це особисто: я й просив єї бути зі мною, як приїде з батьком до Львова..."