їй аплодували всі, а директор Кремонського оперного театру запросив для участі в прем'єрі "Манон Леско" Пуччіні і підписав контракт.
— Тільки будьте ласкаві, синьйоро Крученіскі,— сказав їй директор театру,— не запізніться на гастролі так, як ви запізнилися...
— Вибачте, шановний,— досить різко перебила його Соломія,— я прийшла вчасно.— І показала йому листівку. Директор вибачився. Він призначив на шість, чиясь рука дописала "п'ятнадцять хвилин".
Бути пунктуальною для неї — справа честі.
Отак Соломія підписала свій перший контракт в Італії. Вона любила цю країну, її народ. Можливо, вона могла лишитися тут назавжди. Італія стала її довічним, але другим коханням.
Контракт містив умови не такі вже й світлі. Дирекція залишала за собою право після трьох вистав розірвати його, якщо виконання артиста з будь-яких причин не відповідатиме поставленим вимогам або не дасть касового збору.
До початку гастролей залишався ще місяць, і Соломія готувалася. Одного дня до них завітав високий, вельми пристойний чоловік із трохи банькуватими очима. У Кру-шельницьких часто бували земляки з України, які потребували допомоги чи поради на чужині. І цю роль радника, яку мимоволі Соломія взяла на себе ще в роки бідності, вона залишить собі на все життя. Отож сестри призвичаїлися до несподіваних візитів, та цей гість поводився інакше. Він довго й уважно розглядав Соломію і, тільки в чомусь упевнившись, відрекомендувався:
— Джакомо Пуччіні. Я автор музики "Манон Леско" мені... мені сказали, що ви маєте співати Манон на прем'є рі в театрі Кремони.
— Так, але гастролі починаються тільки в січні.
— Вельми зручно... отже, ми маємо час.
— Даруйте, для чого час?..
— Щоб ви, голубко, добре вивчили партію Манон. Я б хотів запропонувати вам професора Карініані...
Композитор Пуччіні тоді ще не зажив великої слави, як вже мали, скажімо, Леонкавалло або Масканьї. Він потерпав за прем'єру своєї нової опери в Кремоні і понад усе бажав успіху. Бо ж на ту саму тему написав оперу Массне. Пуччіні погодився з кандидатурою Соломії на роль Манон, але вирішив сам простежити за розучуванням партії. Безпосередні репетиції він доручив професорові Карініані, пізніше видатному знавцеві його творчості.
Соломія погодилася на пропозицію Пуччіні, і розучування почалося. Під керівництвом композитора вона вивчила свою партію і всю оперу до найменших подробиць, що для неї вже тоді стало непорушним законом.
Репетиції продовжувалися в Кремоні, куди терміново виїхала Соломія. Спочатку вони проходили під фортепіано, а потім у супроводі оркестру. На останню репетицію прибув Пуччіні. І він, і його родина були захоплені Соломією, і відтоді почалася їхня дружба.
Прем'єра пройшла блискуче. Хоч не без несподіванок. Соломія хвилювалася, як ніколи в житті, і перед самим виїздом на виставу раптом відчула, що в неї... пропав голос! Спробувала говорити — шепіт. І тільки коли розплакалась від переляку, разом із сльозами видобула перший звук. А перед виходом на сцену відчула, як спала перенапруга, і співачка знову стала справжньою володаркою сцени. Коли її партнер з переляку забув слова, Соломія без труда проспівала його шматок, давши йому таким чином можливість оговтатися. Після вистави вона тільки сказала зблідлій від хвилювання Олені:
— Гарна річ принципи. Хоча б такий — знати всю оперу!
Після Кремони Соломія виступала в Сан-Ремо і Удіне. Це було її перше турне по Італії, і воно принесло їй багато радості. Переконалася, що таки добре надається до професії оперної співачки. її не дратували постійні роз'їзди, зміни готелів і театральних сцен, запаковування і розпаковування валізок. І це було заспокійливою ознакою. "Я люблю зміняти щораз знайомства,— писала Соломія,— і так буде вічно зі мною... Це є найінтересніша річ, котра... тримає мене на цім світі. Я осьде до марної ресторації піду, а як нема в ній багато людей, то зразу ж тікаю, бо скучно". Любов до публіки була притаманна її натурі.
Розділ II
ХВОРОБА. А з дому надходили звістки одна гірша за другу. Соломія відчувала нещирість у листах від батька, його фальшивий оптимізм дратував її, бо мала більш точні відомості од Павлика. Він сповіщав: "Прошу Вас конче написати зараз словечко про Ваш душевний стан, а тоді я Вам напишу про брата. З ним дуже погано..."
Антону було тільки двадцять сім років, він мав великі здібності, міг би багато що зробити. Соломія, часто згадуючи Антона, особливо вечорами, бачила його так виразно, що заклякала з подиву. їй хотілося торкнутися братових чистих очей, світлого чола і м'якого, ласкавого волосся... Вона вдивлялась у темряву, наче хотіла побачити його веселим і здоровим... І спливали картини відвідин лікарні. Землисте обличчя, тремтячі руки, які збуджено гладили одна одну. З плачем вона зривалася з ліжка і бігла до Олени, притулялася до сонної сестри... Жахи осідали по кутках, але не покидали її кімнати.
Уранці Олена нічого не питала в сестри. Все, що трапилося з Антоном, було великим горем.
Яке то нещастя, коли близькій людині не можна допомогти! Соломія переглядала, перечитувала його листи, особливо останню записку, в якій він писав, що, не маючи надії видужати, хоче напровадити її на справжню дорогу. Просить піклуватися про родину, яка понесла стільки коштів і труда, щоб допомогти їй, бодай небезпосередню вигоду дати їм. "Досвіду,— писав Антін,— маєш доволі до сього часу, щоб зрозуміти ідею життя, принесеного на користь родині і вітчизні, а тим самим і цілій людськості".
Добре, що були репетиції, виступи, переїзди. Соломія забувала, а потім стомлене тіло і серце вимагало відпочинку. Помалу вона навчилася користуватися працею як досконалими ліками. Ніколи не вживала ніяких снотворних або заспокійливих.
Одного дня прийшов черговий лист від Павлика, і Соломія, тільки глянувш на нього, відчула недобре. Поволі розгортала аркуш паперу: "Мій добрий і бідний друже,— писав Павлик,— я тільки що послав Вам посилку, а коли вернув з пошти, прийшли Ваші батько і казали мені, що з братом Вашим дуже погано. Кріпіться! Я сам приходжу до переконання, що краще перестати жити, ніж так жити, як йому. Лікарі втратили усяку надію..."