Наша мовчанка, яку ми й досі зберігали, ставала вже принаймні дивною. Я зосереджено вслухався в тишу, що панувала в коридорі, де залишилась Гері, але звідти не долинало ані найменшого шереху.
— Коли ви будете готові? — поцікавивсь я.
— Можна було б розпочати навіть сьогодні, однак запис займе ще трохи часу.
— Запис? Ти маєш на увазі енцефалограму? — Ну звичайно, ти ж погодився. А що?
— Та нічого.
— Кажи, я слухаю, — озвався Снаут, коли мовчанка знову стала гнітючою.
— Вона вже знає... про себе. — Я знизив голос майже до шепоту.
Снаутові брови стрельнули вгору.
— Та невже?
Мені здалося, ніби він тільки вдає, що здивувався. Чого ж він прикидається? Мені одразу ж відхотілося говорити, але я все-таки переборов себе. "Треба бути хоча б лояльним, — подумав я, — якщо вже більше нічого не лишилося".
— Вона почала здогадуватися, мабуть, після нашої розмови в бібліотеці, спостерігала за мною, співставляла факти, потім знайшла Гібарянів магнітофон і прослухала стрічку...
Снаут не змінив пози, як і до цього, сидів, опершись на шафу, але в його очах спалахнули іскорки. Я стояв біля пульта навпроти дверей, прочинених у коридор, і ще більше стишив голос:
— Цієї ночі, коли я спав, вона пробувала покінчити з собою. Рідкий кисень...
Щось зашелестіло, наче папір на протязі. Я завмер, дослухаючись до того, що діялося в коридорі, адже джерело звуку було десь ближче. Щось зашкряботіло, наче миша... Миша? Дурниці! Звідки тут могли взятися миші? Я спідлоба стежив за Снаутом.
— Я тебе слухаю, — сказав він спокійним тоном.
— Їй, звичайно, це не вдалося... в усякому разі, вона знає, хто вона.
— Навіщо ти мені про це розповідаєш? — несподівано запитав Снаут.
Я не відразу зметикував, що? йому відповісти.
— Тому, щоб ти орієнтувався... щоб знав справжній стан речей, — промовив я.
— Я тебе застерігав.
— Ти хочеш сказати, що знав... — Я мимохіть підвищив голос.
— Ні. Звичайно ж, ні. Але я вже пояснював тобі, як усе відбувається. Кожен "гість", який тут з'являється — насправді тільки фантом, напакований безладною мішаниною почерпнутих у свого... Адама... спогадів і образів, поза якими він просто... порожній. Чим довше він з тобою, тим більше олюднюється. І набуває самостійності, до певних меж, звичайно. І через те, чим довше це триває, тим важче...
Снаут не докінчив, глянув на мене спідлоба й недбало кинув:
— Вона вже все знає?
— Так, я ж тобі сказав.
— Геть усе? І те, що вона вже раз була тут, а ти...
— Ні!
Снаут усміхнувся.
— Кельвін, послухай, якщо це настільки... Що ти, власне, збираєшся робити? Залишати станцію?
— Так.
— З нею?
— Так.
Снаут мовчав, немовби розмірковуючи над моєю відповіддю, проте в його мовчанні було ще щось... Що? Знову цей ледве чутний шерех тут, зразу ж за тонкою перегородкою. Снаут засовався на стільці.
— Чудово, — мовив він. — Чого ти так на мене дивишся? Думаєш я стану тобі на заваді? Роби, як хочеш, любий мій. Гарні були б ми з тобою, якби до всього ще й силували один одного? Я не збираюся тебе переконувати, скажу лишень: ти намагаєшся в нелюдській ситуації залишатися людиною. Може, це й благородно, але марно. А втім, чи благородно, я теж не певен. Хіба глупота може бути благородною? Та справа не в цьому. Ти відмовляєшся від подальших експериментів, хочеш полетіти звідси геть і забрати її з собою. Так?
— Так.
— Але ж це також... експеримент. Ти подумав про це?
— Що ти маєш на увазі? Хіба вона... зможе?.. Якщо разом зі мною, то не бачу...
Я говорив дедалі повільніше й нарешті зовсім замовк. Снаут з полегкістю зітхнув.
— Ми всі тут дотримуємося страусової політики, Кельвін, але принаймні знаємо про це й не демонструємо свого благородства.
— Я нічого не демонструю.
— Гаразд. Я не хотів тебе образити. Свої слова про благородство забираю назад, але страусова політика лишається в силі. Ти ведеш її в особливо небезпечній формі: обманюєш себе, і її, і знову себе. Ти знаєш умови стабілізації системи, збудованої з нейтринної матерії?
— Ні. І ти теж їх не знаєш. Цього не знає ніхто.
— Твоя правда. Зате нам відомо інше: така система нестійка й може існувати тільки завдяки безперервному припливові енергії. Мені все пояснив Сарторіус. Ця енергія створює вихрове поле стабілізації. Так от: чи є це поле зовнішнім щодо "гостя". Чи, може, воно виникає в його організмі? Вловлюєш різницю?
— Так, — неквапливо відповів я. — Якщо воно зовнішнє, тоді... вона... тоді... така...
— Тоді, віддалившись від Соляріса, така система розпадеться, — докінчив Снаут замість мене. — Ми не можемо цього з певністю стверджувати, але ти вже здійснив експеримент. Та ракета, яку ти запустив... і досі кружляє довкола планети. Вибравши час, я навіть обчислив параметри її руху. Можеш полетіти, вийти на орбіту, зблизитися, стикуватись з нею й перевірити, що сталося з... пасажиркою...
— Ти збожеволів! — вигукнув я.
— Ти так гадаєш? Ну... а якщо... повернути її сюди, ту твою ракету, га? Це можна зробити. У неї дистанційне керування. Ми знімемо її з орбіти і...
— Перестань!
— І це теж тобі не підходить? Ну, тоді є ще один спосіб, дуже простий. Не треба навіть повертати її на станцію. Нехай собі там кружляє. Ми тільки зв'яжемось з нею по радіо; якщо вона жива, то обізветься і...
— Але ж... але ж там уже давно скінчився кисень! — насилу видушив я з себе.
— А може, вона обходиться без кисню. Ну що, спробуємо?
— Снаут... Снаут...
— Кельвін... Кельвін... — перекривив він мене сердито. — Ну що ти за людина! Кого ти хочеш ощасливити? Врятувати? Себе? Її? Котру? Цю чи ту? На обох сміливості в тебе вже не вистачає? Сам бачиш, до чого це призводить! Кажу тобі востаннє: тут ситуація — поза всякою мораллю.
Раптом я знову почув той самий шерех, немовби хтось нігтями дряпнув стіну, і мене тієї ж миті охопила цілковита байдужість. Я почував себе так, ніби всю цю ситуацію, нас обох, розглядав з величезної відстані в перевернутий бінокль — усе було маленьке, трохи смішне, неістотне.
— Ну гаразд, — сказав я. — І що ж, по-твоєму, я повинен зробити? Позбутися її? Але ж завтра з'явиться така сама, хіба ні? Тоді що, знов? І так щодень? Доки? Навіщо? Що це мені дасть? А тобі? Сарторіусові? Станції?