— Або й нічого.
— Або й нічого. І скажу тобі, я волів би, щоб таки справді нічого не сталося, навіть не тому, що боюся (хоча страх теж, мабуть, відіграє тут якусь роль), а тому, що все те нічого не дасть. Це єдине, в чому я абсолютно певен.
— Нічого не дасть? А чому? Через цей... Океан? Гері здригнулася.
— Так. Через контакт. Я думаю, що все тут, по суті, дуже просто. Контакт означає обмін досвідом, поняттями, зрештою результатами, якимись рівнями... А якщо нічим обмінятися? Якщо слон — не велетенська бактерія, то Океан не може бути велетенським мозком. Кожна з обох сторін може, звичайно, вдаватися до якихось дій. Внаслідок однієї з них я зараз дивлюся на тебе й намагаюсь утовкмачити тобі, що ти мені дорожча, ніж ті дванадцять років життя, які я присвятив планеті Соляріс, і що я хочу бути з тобою завжди. Може, твоя поява мала стати для мене карою, може, ласкою, а може, тільки мікроскопічним дослідженням. Свідченням дружби, підступним ударом чи знущанням? Може, всім водночас або, — що мені здається найімовірнішим, — чимось зовсім іншим. Та, врешті-решт, хіба нас повинні цікавити задуми наших батьків, хоч би як вони різнилися між собою? Ти можеш сказати, що від цих задумів залежить наше майбутнє, і я з цим погоджуюсь. Я не можу передбачити того, що буде. Так само, як і ти. Не можу навіть обіцяти, що кохатиму тебе довіку. Після того, що сталося, можна сподіватись чого завгодно. Може, завтра я обернусь на зелену медузу? Це від нас не залежить. Але в тому, що залежить від нас, ми будемо разом. Хіба цього мало?
— Знаєш, — сказала Гері, — я хочу запитати тебе ще... Я... дуже на неї... схожа?
— Була дуже схожа, — відповів я, — а тепер уже не знаю.
— Тобто як?..
Гері підвелася з підлоги і втупилась у мене широко розплющеними очима.
— Ти її вже заступила,
— І ти певен, що ти не її, а мене?.. Мене?..
— Так. Тебе. Не знаю. Боюся, що якби ти й справді була нею, то я не зміг би тебе кохати.
— Чому?
— Бо я скоїв щось жахливе.
— Щодо неї?
— Так. Коли ми були...
— Не треба.
— Чому?
— Бо я хочу, щоб ти знав: я — це не вона.
РОЗМОВА
На другий день, повернувшись з обіду, я знайшов на столі під ілюмінатором записку від Снаута. Він повідомляв, що Сарторіус тимчасово припинив роботу над анігілятором, щоб ще раз і востаннє дослідити, як на Океан вплине пучок жорсткого випромінювання.
— Люба, — сказав я Гері, — мені треба піти до Снаута.
Червона заграва палала в ілюмінаторі й поділяла кімнату на дві частини. Ми з Гері були в блакитній тіні. Здавалося, що все поза нею мідяне, навіть книжки, тож досить якійсь із них упасти з полиці, і вона забрязкотить.
— Ідеться про той експеримент. Тільки не знаю, як це краще зробити. Я волів би, розумієш...
— Не виправдовуйся, Крісе. Я б і сама хотіла... Якби тільки ненадовго...
— Ну, якийсь час доведеться згаяти, — відповів я. — Послухай, а може, ти підеш зі мною й почекаєш у коридорі?
— Гаразд. А якщо я не витримаю?
— А як це, до речі, з тобою відбувається? — запитав я й квапливо додав: — Я питаю не з цікавості, розумієш, але, може, розібравшись у цьому, ти могла б сама усе те перебороти.
— Я боюся, — відповіла Гері, і обличчя її вкрилось ледь помітною блідістю. — Я навіть не можу сказати, чого боюся, власне, не боюся, а тільки... наче кудись щезаю. До того ж в останню мить я відчуваю ще такий сором... Як тобі все це пояснити... А потім уже нічого нема. Через те я й думала, що це якась хвороба... — тихо закінчила вона й здригнулася.
— Певно, таке відбувається тільки тут, на цій клятій станції, — мовив я. — Щодо мене, то я постараюсь зробити все, щоб ми її якнайшвидше залишили.
— Ти думаєш, що це можливо? — Гері широко розплющила очі.
— А чому б ні? Кінець кінцем, я до неї не прикутий... А втім, це залежатиме також від того, що? ми вирішимо із Снаутом. Як ти гадаєш, скільки ти зможеш пробути сама?
— Це залежить... — неквапливо почала Гері І опустила голову. — Якщо я чутиму твій голос, то, мабуть, справлюся з собою.
— Тобі краще не слухати нашу розмову. Ні, в мене від тебе немає ніяких таємниць, але я не знаю, не можу знати, що скаже Снаут.
— Нічого більше не говори, Крісе. Я розумію. Гаразд. Я стану так, щоб чути тільки звук твого голосу, — цього з мене цілком вистачить.
— Тоді я зараз подзвоню йому з лабораторії. Двері залишу відчиненими.
Гері мовчки кивнула головою. Я пройшов крізь стіну червоного сонячного проміння і опинився в коридорі — через контраст він видався мені майже чорним, хоч там горіли лампи. Двері до маленької лабораторії були відчинені. Блискучі скалки посудини Дьюара, які лежали на підлозі під величезними резервуарами з рідким киснем, ураз нагадали мені про нічну пригоду. Коли я зняв трубку й набрав номер радіостанції, маленький екран заяснів. Синювата плівка світла, яка немовби вкривала зсередини матове скло, тріснула, і Снаут, перехилившись через підлокітник високого крісла, зазирнув мені просто в очі.
— Вітаю, — сказав він.
— Я прочитав записку й хотів би поговорити з тобою. Можна прийти?
— Можна. Зараз?
— Так.
— Будь ласка. Ти прийдеш... не сам?
— Ні, сам.
Його бронзове від засмаги худе обличчя з глибокими поперечними зморшками на чолі, схилене набік у випуклому склі, що надавало йому схожості з якоюсь дивовижною рибиною в акваріумі, набрало багатозначного виразу.
— Ну, ну, — закивав він головою. — Чекаю.
— Ходімо, люба, — мовив я удавано бадьоро, заходячи до кімнати, перетканої червоними пасмами світла, за якими бачив тільки силует Гері, але голос у мене зірвався.
Гері сиділа, забившись у куток крісла й просунувши руки під підлокітники. Або вона надто пізно почула мою ходу, або не змогла враз прибрати нормальну позу — не знаю, тільки цієї миті мені було цілком досить, щоб побачити, як вона бореться з незбагненною, прихованою в ній силою, і серце моє захлюпнув сліпий, лютий гнів, змішаний з жалем.
Ми мовчки попростували довгим коридором, поминаючи його секції, вкриті різнобарвною емаллю, яка, за задумом архітекторів, мала скрашати перебування людей у цій броньованій шкаралупі. Ще здалеку я побачив прохилені двері радіостанції. З них у коридор падала довга червона смуга — сонце досягало й сюди. Я глянув на Гері — вона навіть не пробувала усміхнутись; я бачив, як вона всю дорогу зосереджено готувалася до боротьби з собою. Напруження вже й зараз змінило її обличчя — воно блідло й аж наче здрібніло. За кілька кроків від дверей вона зупинилась; я обернувся до неї, вона легенько, самими лиш кінчиками пальців підштовхнула мене, мовби кажучи: "Іди". І в цю мить усі мої плани, Снаут, експеримент, станція видалися мені такими нікчемними в порівнянні з тією мукою, яку вона прийшла сюди перебороти. Я відчув себе катом і хотів уже повернути назад, як раптом широку сонячну смугу, заломлену на стіні коридора, заслонила людська тінь. Я наддав ходи і ввійшов до кабіни. Снаут стояв зразу ж за дверима, немовби чекав на мене. Червоне сонце палало прямо за ним, і здавалося, що Снаутове сиве волосся випромінює пурпурове сяйво. Ми якусь мить мовчки дивились один на одного. Він мовби вивчав моє обличчя. Його лиця я не бачив, засліплений блиском ілюмінатора. Я обійшов Снаута й зупинився біля високого пульта, з якого стирчали гнучкі стебла мікрофонів. Він поволі обернувся, незворушно стежачи за мною, і звично скривив рота в легкій гримасі, яка здавалася то усміхом, то виразом утоми. Не спускаючи з мене очей, Снаут підійшов до металевої шафи, яка займала всю стіну і обабіч якої громадились ніби поспіхом звалені в купи радіодеталі, термічні акумулятори й різні інструменти, підсунув туди табуретку й сів, опершись спиною на емальовані дверцята.