— Що, він хворий? — спитав генерал у начальника.
— Никак нет,— відповів той.— Він просто зморений. Друге дежурство без одміни.
— Як? а де ж другий помічник?
— Хворий, ваше превосходительство, а запасного агента досі чомусь не прислали.
— Ну, це ж неможливо,— звернувся генерал до одного з інженерів.— Дайте депешу.
— Я зараз,— вклонився той і почав писати депешу.
— А вам,— знов обернувся генерал до Семафоренка,— раю після дежурства зайнятись гімнастикою. Самі побачите, як це гарно впливає на здоров’я, надає бадьорості. Ну, до побачення. Ходімо, панове.
Поїзд рушив.
Семафоренко, немов прибитий, приголомшений, сів записувати "отправлєніє". Начальник станції хотів щось сказати йому, але побачивши перед собою мізерну фігуру сердешного "сокола", похитав головою й пішов спати.
В прозурку виглянув Невсипущий.
— М-да,— муркнув він і зареготався.— Завтра розкажу Степаниді Никодимовні вашій, як ви прохали генерала, що хочете бути мокрою куркою...
Семафоренко пополотнів. Вхопивши каламар, він пожбурив його в голову насмішкуватому телеграфістові, а сам упав на стільця і, схилившись над "журналом", тихо заплакав.