(З історії "благопопечительных мероприятий")
Тихо та любо на ст. Залежі N-ської залізниці. Глянеш проїздом — і одразу бачиш, що настало там цілковите "успокоение". Тихо та любо, як у Бога за дверима, і тільки начальствений циркуляр часом "нарушает" там "общественную тишину и спокойствие".
Ніч. Осінній вітер люто зриває червоне листя дикого винограду, що заснував собою ввесь фасад аж до другого поверху, крутить ним по пероні й мчить безвісти.
Темно й пусто. А у вікнах світиться.
За столом в кабінеті начальника станції сидить і дрімає, схиливши голову на "журнал", помічник начальника, Семафоренко. Бляшана лампа під зеленим паперовим абажуром кидає на його потилицю пасма жовтого світла й коптить на один бік, сповняючи кабінет задушливим чадом; кептяга легенькими крапками осідає на стінах, на паперах, на комірнику й манжетах пана помічника.
Ліворуч, у стіні, невеличке віконечко — прозурка. Цок-цок... цок-цок-цок... чується крізь неї. Там телеграф. Коло прозурки стоїть високий, кучерявий телеграфіст Невсипущий і глузливо позирає на Семафоренка.
— Господін дєжурний!— раптом скрикує він і ховається за стіну.
— Та? що?..— схоплюється Семафоренко й безглуздими очима водить по стінах.
Насмішкувате обличчя Невсипущого знову з’являється в прозурці. Помішник люто зиркає на нього й знову лаштується спати.
— Лампа коптить у вас.
— К чортам! — бурчить Семафоренко й схиляє на руки голову.
— Господін дєжурний...
— Одчепіться, а то вилаю!
— Господін дєжурний! служебний вийшов.
Семафоренко схопивсь, як опечений.
— Вже? — витріщивсь він на телеграфіста.— Та ні? брешете, мабуть?
Невсипущий зареготався:
— Не виспались хіба? Пішли б "приседание и поднимание на носках" зробили, де й сон дінеться.
— Ат, к чортам!
Семафоренко розгладив свою ріденьку сиву борідку на зморщенім, виснаженім обличчі, витяг хустку, послинив крайок і протер очі.
— Що за чортівня? — обурився він, глянувши на манжети, тернув хусткою й розмазав на них кептягу.
— Лампа коптить, я ж говорив, а ви спали,— посміхнувся телеграфіст.
Семафоренко подзвонив. За дверима щось гупнуло, закашляло, і за хвилину до кабінету ввійшов дядько в свитці і форменій шапці з гербом.
— Се ти, сто чортів тобі в серце, заправляв лампу, га?
— Так тошно.
— "Тошно", опудало чортове. Ти глянь, що наробив, жити б тобі "тошно" було!
Помішник показав манжети й ткнув пальцем на "журнал".
Сторож підійшов до столу, байдужо подивився на папери й, не поспішаючи, підкрутив гніт.
— Трохи коптить, значить...
— "Коптить",— перекривив його помічник.— У-у, холери на вас нема!.. Дай повістку служебному та поклич начальника.
— Слухаюсь.
Сторож вийшов, а Семафоренко метушливо почав прибирати в кабінеті.
— І чого ти вишкірився! — накинувся на телеграфіста.:— Не розумію, чого тут сміятись і з чого?
— І зовсім я не вишкірився. Просто настроєніє таке.
— Та пропади ти пропадом із своїм настроєнієм!.. Яке мені діло до твого...
— Слухайте, пане Семафоренку, завтра ж у вісім годин після нашої смены гімнастика. Ви ще не справили собі, здається, й досі сокільської одежі.
— І не справлю!—гукнув Семафоренко.— За якого чорта я її справлятиму. І не піду...
— Петро Іванович велить.
— Плювать мені! Що я йому на глум здався старістю? Щоб діти глузували?..
— А циркуляр? Читали? — "Всем без исключения" — не вгамовувався Невсипущий.— Е, не говоріть: коли начальство велить...
— Що ти мені начальством пхаєш у вічі! Я й начальству... самому начальникові дороги заявлю, що не до лиця мені в моїх літах...
— Не скажете, злякаєтесь,— дражнив Невсипущий, і бісики сміху виблискували в його булькатих очах.
— Хто? я злякаюсь? — кипів Семафоренко.— Ну-ну, побачимо. Побачите тоді ви із своїм Петром Івановичем.
В кабінет увійшов начальник станції.
— В чім річ? що — побачите? — звернувся він до Семафоренка.
— Та от пан Семафоренко кажуть,— засипав телеграфіст,— що скаржитимуться начальству на гімнастику.
— Ще чого не доставало,— насупив брови начальник.
— І скажу,— провадив своєї Семафоренко.
— Я їм говорю, що ходимо ж ми з Петром Івановичем...
— Ви? то ви, а то я. Вам хоч би звеліли не то що "соколами", а й жеребцями...
— Ну-ну, ви без вираженій. Не вигадуйте дурниць. У вас усе як слід? Скоро служебний.
Начальник станції вийшов на перон, де сторож засвічував ліхтарі. Вітер крутив сухим листям і гудів на телеграфних дротах.
— Ти хоч би листя попідмітав був,— звернувся начальник до сторожа.
— Або я не підмітав?.. Сто разів підмітав. Та хіба за ним поспішишся. Сказано вітер... вітер і є. Що ти йому свого розуму вставиш?..
Здалеку почувся свищик паровоза й ріжок стрілочника. Сторож поставив драбину біля стіни й "дав підход". З кабінету вийшов і Семафоренко. За хвилину з грюканням і пихтінням підкотив "служебний". З вагона вийшов начальник дороги з цілим почетом інженерів. Начальник станції й Семафоренко, притуливши руки до картуза, заніміли.
— Ну, як у вас тут? — звернувся до начальника станції начальник дороги й пройшов у кабінет.
— Все обстоит благополучно,— відповів той, вклонившись.
— Повітря яке тут... важке... Хто дєжурний по станції?
Семафоренко виступив уперед. Він увесь трусився, як осиковий лист, і не міг здержати дрижання власних колін.
— Лампа... ва... вашество коптила... так через те...— мурмотів він в нестямі.
— Та що з вами? ви хворий, здається?
У прозурці з’явилося глузливе обличчя Невсипущого.
— Никак нет, здоров...
— А на вигляд ви зовсім ніби хворий. То все через те, що любите багато сидіти. Ну, що, як тут соколи? — звернувся генерал до начальника станції.— Занімаєтесь?
— Так точно, ваше превосходительство, занімаємось.
— Занімайтесь, занімайтесь... От і ви,— звернувся він до помішника,— частіш ходіть на гімнастику: більше руху, знаєте, де й бадьорість візьметься. А то подивіться на себе в зеркало; не сокіл, а мокра курка. Треба маладцем дивитись.
— Я... ва... ва... я,— белькотав Семафоренко.
— Що? — насупив брови генерал.
— Я хотів той... старий я, значить... Хотів прохати не той... не "соколом"...
— А мокрою куркою? — засміявся генерал. Інженери зняли регіт, а Невсипущий в телеграфній стиснув двоїна пальцями носа й аж качався од сміху.