— Добрий день, докторе Ватсон! — крикнув він з невластивою для нього привітністю. — Дайте коням перепочити! Зайдіть, порадійте зі мною, вип’ємо по келишку вина.
Після всього, що я чув про взаємини містера Френкленда з рідною дочкою, у мене не могло бути особливо дружніх почуттів до нього, але мені кортіло будь-що відіслати Перкінса додому, і такий привід виявився вельми доречним. Я виліз із екіпажу, звелів передати серові Генрі, що повернуся до обіду, і пішов за Френклендом до їдальні.
— Сьогодні в мене урочистий день, сер, справжнє свято! — оголосив він із радісним хихотінням. — Я виграв два судових процеси. Тепер місцева публіка зрозуміє, що закон є закон і в моїй особі вона має справу з людиною, яка може сміливо спрямувати його помсту на голови непокірних. Я домігся права вільного проїзду через парк старого Мідлтона — через парк, сер! — за якихось сто кроків від його дверей! Ну, що ви на це скажете? Ми ще провчимо наших магнатів, хай їм грець! Нехай знають, що їм ніхто не дозволить безкарно зневажати права громади! Окрім того, я закрив доступ до лісу, куди тутешні мешканці внадилися виїздити на пікніки. Ці негідники поводяться так, начебто права приватної власності не існує! Вони уявляють, що їм усюди можна розкидати порожні пляшки й папірці. Обидві справи завершені, докторе Ватсон, і обидві на мою користь. Я давно не почувався таким щасливим — відтоді, як притягнув до відповідальності сера Джона Морленда за браконьєрство, коли він полював на кроликів у своєму власному загоні.
— Як ви цього домоглися?
— Зверніться до судових архівів, сер, і ви не пошкодуєте витраченого часу. "Френкленд проти Морленда". Справа слухалася в Лондоні. Вона обійшлася мені у двісті фунтів, але я її виграв!
— І що це вам дало?
— Нічого, сер, анічогісінько! Я пишаюся тим, що в мене немає особистих інтересів у цих справах. Я тільки виконую свій громадський обов’язок. Не сумніваюся, що сьогодні вночі жителі сільця Фернворсі спалять на багатті моє опудало. Востаннє, коли вони це влаштовували, я зажадав, щоб поліція поклала край такому неподобству. Адже в нашому графстві поліційна влада поводиться абсолютно безчесно, сер! Я маю право розраховувати на їхній захист, а вони мені його не надають! Та зачекайте, справа "Френкленд проти поліції" приверне до себе увагу суспільства. Я попереджав, що місцевій владі перепаде за її обурливе ставлення до мене, і ось мої слова справдилися.
— Як саме? — запитав я.
Старий зміряв мене багатозначним поглядом:
— Їм до смерті хочеться довідатися одну річ, а мені дещо відомо. Але я ні за які блага у світі не допомагатиму цим негідникам!
Я вже давно шукав приводу, щоб швидше відкараскатися від цього базіки, але останні його слова мене зацікавили. Однак мені я добре знав уперта вдачу старого; варто лише зацікавитись його розповіддю, як він замовкне, і тому запитав абсолютно байдужим тоном:
— Напевно, знову браконьєрство?
— Ха-ха! Ні, друже мій, тут справа значно серйозніша. А що, як вона стосується каторжанина-втікача?
Я так і здригнувся:
— Ви знаєте, де він переховується?
— Точного місця, можливо, й не знаю, а навести поліцію на його слід можу. Невже вам не спадало на думку, що зловити цю людину вдасться лише тоді, коли ми розвідаємо, хто носить йому їжу, і простежимо за її доставкою?
Старий був настільки близький до істини, що мені стало зле.
— Так, правильно, — сказав я. — Але чому ви гадаєте, що каторжанин усе ще переховується на болотах?
— Бо я на власні очі бачив того, хто носить йому їжу.
У мене защеміло серце при думці про Беррімора. Якщо він утрапить під владу цього злісного дідугана-нишпорки, справи його кепські. Але, почувши далі, я зітхнув вільніше.
— Уявіть собі, їжу носить дитина! — говорив далі Френкленд. — Я щодня його бачу в підзорну трубу, що у мене на даху. Він ходить однією дорогою, у той самий час. До кого, питається? Звісно, до каторжанина!
Ось він нарешті, успіх! Але я нічим не видав, наскільки це мене цікавить. Дитина! Беррімор говорив, що нашому незнайомцеві прислуговує якийсь хлопчисько. Виходить, Френкленд напав на слід цієї людини, а каторжанин тут ні до чого. Якби я міг випитати у старого все, що йому відомо, це позбавило б мене довгих і важких пошуків. Але моїми козирями в грі залишалися недовіра й цілковита байдужість:
— А мені здається, що це син якогось тутешнього пастуха. Напевно, носить обід батькові.
Найменша незгода викрешувала іскри із божевільного стариганя. Він злісно зблиснув на мене очима й увесь нашорошився, немов осатаніла кішка.
— Вам так здається, сер? — І, простягнувши руку, він показав на болота, що розстелялися перед нами. — А того гранітного стовпа ви бачите? Так? А невисокий пагорб за ним, із кущами терну? Це найбільш кам’янисте місце на всіх болотах. Що там робити пастухам? Ваше припущення, сер, просто безглузде!
Я лагідно погодився, що не врахував цієї обставини. Моя покірність Френклендові сподобалася, тож він повів далі:
— Можете бути певні, сер, що я ніколи не роблю квапливих висновків. Я бачу цього хлопчиська з вузликом не вперше. Щодня, а то й двічі на день він… Стривайте, докторе Ватсон!.. Це ілюзія, чи он там на схилі пагорба щось рухається?
І справді, я навіть на відстані кількох миль на тьмяно-зеленому схилі побачив маленьку темну пляму.
— Ходімо, сер, ходімо! — гукнув Френкленд і помчав нагору сходами. — Ви побачите його на власні очі!
На пласкому даху стояла укріплена на тринозі досить велика підзорна труба. Френкленд припав до неї й захоплено заверещав:
— Швидше, докторе Ватсон, швидше! Поки він не зник за пагорбом!
Справді, нагору схилом повільно видирався хлопчик із вузликом за плечима. Ось він виліз на гребінь пагорба, і я чітко побачив, як його незграбна фігурка, одягнена в лахміття, з’явилася на тлі холодної синяви неба. Хлопчик нишком роззирнувся, мабуть, перевіряючи, чи не стежать за ним, і зник за пагорбом.
— То що, я маю рацію, чи ні?
— Справді, хлопчик. Імовірно, він має вагомі причини пробиратися туди крадькома.
— А що це за таємні причини, про це здогадався б навіть поліцейський констебль! Але я їм ані словом про це не обмовлюся, і вас, докторе Ватсон, теж прошу — мовчіть. Розумієте? Жодного слова!