Я ж був готов за стіни ті вмирати,
але не міг там жити навідріз,
як ще один германський імператор
І нам ще одного Медичі привіз!
Флорентієць
Між іншим, дехто вибирав не втечу,
хоч міг так само звіятись, втекти.
Буонарроті захищав фортецю.
Чи, може, він бездарніший, ніж ти?
Старий
Буонарроті інший. Він подвижник.
На ньому все, оскільки він Атлант.
А я хотів свободи хоч на тиждень,
я так боявся змарнувать талант!
Мені огидні всі оці баталії,
я задихаюсь, коли щось горить.
В цій на шматки розтерзаній Італії
я вже не міг ні жити, ні творить!
І я пішов, я виїхав, я згоден
був до Парижа пішки добрести.
І тільки згодом, тільки згодом, згодом
я озирнувся на оті хрести.
Душа стомилась піднімати брили.
Мені б забути всіх уже і все!..
Та тільки там… до отчої могили…
чи хоч хто-небудь квіти принесе?
Свойого неба не замінить жодне.
Без тих коханих обрисів і рис
я почорнів, як дерево жалобне,
в чужій землі усохлий кипарис!
Мого життя лишилося на денці.
І рад вернутись, та нема вже сил…
Флорентієць
Ти молодість залишив у Флоренції.
Вона поплаче біля тих могил.
(Сутемні статуї, печально склавши руки, неначе тихо моляться в саду,—
магічним сяйвом висвітлена кожна)
Старий
Скажи, а де тепер Буонарроті?
Флорентієць
Живе у Римі. Має свій куток.
Згорбатів у труді, посивів у скорботі,
а людям чорно в роті од пліток.
Старий
Про нього завжди. Важко жить гіганту.
Усе хтось ляпне брудом з-під копит.
Бо хто не має власного таланту,
того присутність генія гнітить.
Флорентієць
Якби він, звісно, якось легше жив,
за кардинальську шапочку служив
чи хоч вдавав догідника, смиренця,—
а так його вже мають за шаленця.
Ти поки вів тут бесіди достойні,
він взагалі балакати одвик,
на пустирі Воронячої Бойні
купивши дім подалі од владик.
Він захищав республіку. При ній
фортеці зводив, щоб жила Флоренція.
Коли ж настала влада тираній,
він скам’янів. Він сам уже фортеця.
Він вже старий. Він дихає на ладан.
Він пережив облогу і чуму.
А дух його нікому не підвладен,
його талант покірний лиш йому!
Старий (із заздрістю)
Мабуть, створи-и-ив!
Флорентієць
А міг створити втричі!
Невільник він в лавровому вінку.
Всі так і ждуть, щоб він їх возвеличив,—
самих лиш пап вже кілька на віку.
Не встиг зробити Юлію гробницю,
вже папа Лев підняв свою десницю.
А там Климент,— i спробуй всім потрафить.
То Медичі, то Борджіа й Караффи.
В його душі республіка болить.
Він чує скрізь холодний подих пустки.
Де в бронзі треба деспота одлить,
там генії зникають, як етруски.
Біда служить володарям земним,
їм не потрібні сни його пророчі.
Усе життя крізь дні його і ночі
гробниця папи гналася за ним!
Старий
От бач, от бач, а я од цього втік,
бо я не міг душею покривити.
Мене прийняв і прихистив мій вік
король Франціск, мій друг і покровитель.
І, переживши дома хтозна й що,
утікши з дому до чужого краго,
я в ньому покровителя знайшов,
в житті якому рівного не знаю!
Од нього я, зболілий від образ,
почув надійне слово оборони,
що мій талант заблисне, як алмаз
його до муз прихильної корони.
Флорентієць
Але ж ти не помітити не міг,
як полум’я відсвічує в алмазі!
Старий
Ти розумієш, він палив своїх,
а я у нього підлягав повазі.
О, як мене він приязно зустрів!
Мисливець, красень, набакир корона.
Він поважав художників, майстрів,
у нього при дворі було їх цілі грона.
Були поети й музиканти там,
цвіли гірлянди преціозних дам.
Усіх країв зацьковані вигнанці
могли зустрітись в танці і в альтанці.
Була це просто золота пора
для музики, для пензля і пера.
Це після наших вічних колотнеч,
де завжди попіл змішаний з землею
ще з тих часів, як древньоримський меч
підсік етруську царствену лілею!
Флорентієць
Але у тій жасминовій альтані
хіба не пахло димом на світанні?
Чи там у вас вважалось за чесноти —
дивитись, як палають гугеноти?
Хіба і досі в пам’яті не стогне ще
оте жахливе протестантське вогнище
в той день, коли ти в’їхав у Париж?
Старий
Пече лиш те, в якому сам гориш.
Я пекло мав своє на батьківщині.
Велика річ — прихильність короля!
Я тут забув підозри безпричинні,
піднявся до почесного щабля.
Це був король великої душі.
Він на мистецтво іклами не клацав.
Не те, що наші скнари й торгаші,—
він дав мені утримання й палаццо.
При ньому я, не знаючи турбот…
Флорентієць
Прожив спокійно дев’ятнадцять год.
І що ж створив ти, мавши той дворець,
Джованфранческо Рустичі, митець?
Старий
Зробив камею, королю присвячену.
Фігурку для алеї Фонтенбло.
Так, тутті-фрутті, всяку всячину,
на щось велике часу не було.
Але вже потім, під кінець, повір,
я міг створити вікопомний твір!
Король довіру виявив мені —
звелів його воздвигнуть на коні.
У ореолі величі і влади,
на віки вічні, як митці Еллади!
Я приступив, не гаючи ні дня.
Насамперед я виліпив коня.
Але такого довелося вперше.
Я глину м’яв і грів у пальцях віск.
Бо це ж той Кінь, де мався бути вершник
Його Величність, сам король Франціск!
Це ж не якась кульгава конячина,
що возить камінь із гірських кар’єрів.
І не арабський огир сарацина,
і не квадратні коні кондотьєрів.
Я ще не знав, якого мені треба.
Шукав натуру, гідну для взірця,—
від гордих коней колісниці Феба
до племінного в стайні жеребця.
Я їх вивчав, гру м’язів, хід ногами.
Мій власний твір ввижався вже мені
у блиску золотої амальгами —
як Марк Аврелій в Римі на коні!
Он подивися, що то був за Кінь,
яка від нього велетенська тінь!
Віддалеки, у відсвітах багаття, з’являється — то слабше, то чіткіше
— величний силует Коня на постаменті.
Навколо — дев’ять преціозних дам ведуть повільний вишуканий танець,
і страусові пера, як туман, похитуються в такт, підсвічені багряно.