Хоча міс Голайтлі й далі не знала нічого про моє існування, окрім хіба того, що хтось там відчиняє їй двері, зате я в ті кілька місяців вивчив її досить грунтовно. Ведучи спостереження над вмістом сміттєвого кошика під її дверима, я з'ясував, що читає вона звичайно бульварні газетки, туристські проспекти й гороскопи, курить якісь особливі сигарети, що звуться "Пікаюн", харчується солодкими сирками та грінками, і що її різноколірне волосся — то діло її власних рук. З того самого джерела я дізнався, що вона отримує безліч листів із штемпелем військової пошти. Вони завжди були подерті на вузькі смужки на зразок книжкових закладок, і проходячи мимо, я часом висмикував собі таку закладку. Здебільшого на них траплялися такі слова, як "а пригадуєш", "тужу", "дощ", "прошу тебе, пиши", "клятий", "триклятий", а ще — "самотньо" і "люблю".
Крім того, вона мала кота і грала на гітарі. Удень, коли припікало сонце, вона мила голову, а тоді разом із тим рудим, смугастим, як тигр, котярою сідала на площадці пожежних сходів і, поки сохло волосся, награвала на гітарі. Зачувши музику, я тихенько ставав біля розчиненого вікна своєї кімнати. Грала вона дуже добре, а часом і співала. Співала хрипкуватим, ламким, наче в підлітка, голосом. Вона знала всі популярні пісеньки — Кола Портера, Курта Вайля,— а особливо любила мелодії з "Оклахоми", що були того літа новиною і лунали скрізь. Та траплялися дні, коли вона грала й співала таких пісень, що я тільки дивувався, звідки вона їх знає і з яких місць привезла. Мелодії тих пісень були грубувато-ніжні, непевні, а від слів віяло сосновим лісом і прерією. В одній з них співалося: "Аби не по смерті, аби не вві сні, по тих луках небесних погуляти мені",— і, як видно, то була її улюблена, бо вона часто співала її ще довго по тому, як висохне волосся, і сонце сховається, і засвітяться в сутінках вікна.
Та знайомство наше затрималось аж до вересня, до одного з тих вечорів, коли в повітрі починає вчуватися холодний подих осені. Я повернувся додому з кіно й забравсь до ліжка із скляночкою віскі та новим романом Сіменона; і так мені мало бути хороше й затишно, що я довго не міг збагнути, чому мене бере якийсь неспокій, і що далі, то дужче, аж поки я почув биття власного серця. Про таке відчуття я читав, навіть писав, але сам ніколи його не звідував. Почуваєш себе так, ніби хтось за тобою стежить. Ніби в кімнаті ще хтось є. І раптом — уривчастий стукіт у шибку, за вікном майнуло щось примарно-сіре, і я розлив своє віскі. Минула ще якась хвилина, перш ніж я підійшов до вікна, відчинив його і спитав міс Голайтлі, що їй завгодно.
— У мене там жахливий чоловік,— сказала вона, перелазячи з пожежних сходів до кімнати. Цебто, коли тверезий, він просто золото, та тільки допадеться до спиртного — о боже, quel[6]звір! От чого я справді терпіти не можу, то це коли чоловік кусається.— Вона відхилила з плеча сіро-голубий фланелевий халатик і показала мені наочні докази. Крім халатика, на ній більше нічого не було.— Ви вже пробачте, якщо я вас налякала. Та цей звір так мені обрид, що я просто вилізла крізь вікно. Мабуть, він думає, що я у ванній, та мені начхати, що він там собі думає, біс із ним, стомиться — то захропе, та й де ж пак не захропти: милий боже, вісім мартіні перед обідом, а потім ще стільки вина, що слона вистачило б скупати. Слухайте, женіть мене геть, коли хочете. Це ж таки нахабство — упхатись отак серед ночі. Але на тих пожежних сходах страшенно холодно. А на вас так приємно було дивитися. Ви як мій брат Фред. Ми завжди спали на ліжку вчотирьох, але він єдиний дозволяв мені пригортатися до нього холодними ночами. Слухайте, можна я зватиму вас Фредом?
Вона вже перелізла до кімнати й стояла, очікувально дивлячись на мене. Я ще ніколи не бачив її без темних окулярів, і тепер зрозумів, що то були не просто скельця, а оптичні лінзи, бо без них її очі мружились, наче в ювеліра-оцінювача. Очі були великі, чи то голубі, чи то зелені, та ще й з ясно-карими цяточками,— одне слово, такі ж різноколірні, як і волосся, і так само, як від волосся, від них ішло живе, тепле світло.
— Ви, мабуть, думаєте, що я страшенна нахаба. Або trés jou[7]. Або що хтозна-що.
— Зовсім ні.
Моя відповідь її видимо розчарувала.
— Неправда, думаєте. Всі так думають. І нехай. Це мені навіть вигідно.— Вона сіла в хитке плюшеве крісло, підібгала під себе ноги і, ще дужче мружачись, повела очима по кімнаті.— Як ви можете тут жити? Це ж музей жахів.
— Е, до всього звикаєш,— мовив я, дратуючись на самого себе, бо насправді пишався своєю оселею.
— А от я ні. Я ніколи ні до чого не звикаю. Бо тим, що звикають, можна уже й помирати.— Вона знову несхвально оглянула кімнату.— Що ж ви тут робите цілими днями?
Я кивнув на стіл, завалений книжками й папером.
— Та от пишу.
— А я думала, що письменники всі старі. Ну, Сароян, звісно, ще не старий. Я познайомилася з ним на одній вечірці, і він таки справді зовсім не старий. Атож...— на мить замислилась вона.— Якби він ще добре поголився... До речі, а скільки років Хемінгуеєві?
— Та десь, мабуть, за сорок.
— Непогано. Мене не збуджують чоловіки, яким менш ніж сорок два. Одна моя знайома ідіотка весь час радить мені піти до психоаналітика, каже, це в мене едипів комплекс. Та насправді все воно merde[8]. Просто я привчила себе до літніх чоловіків, і це найрозумніше, що я будь-коли вчинила. А скільки Сомерсетові Моєму?
— Точно не знаю. Шістдесят і чимось.
— Теж непогано. Я ще ніколи не спала з письменником. А втім, стривайте. Ви знаєте Бенні Шаклета? — Я похитав головою, і вона нахмурилась.— Оце дивина. Він же написав хтозна-скільки всякого для радіо. Але quel пацюк! Скажіть, а ви справжній письменник?
— Це залежить від того, кого ви вважаєте за справжнього.
— Ну, любий, чи купує хтось те, що ви пишете?
— Поки що ні.
— То я вам допоможу,— сказала вона.— Не думайте, я можу. Знаєте, скільки в мене знайомих, що теж мають знайомих. Я хочу допомогти вам, бо ви схожий на мого брата Фреда. Тільки менший на зріст. Я не бачила його з чотирнадцяти років, цебто відколи пішла з дому, а він уже тоді мав шість футів два дюйми. Інші мої брати були менші, як-от ви, недоростки. А Фред вигнався такий від арахісового масла. Всі думали, що він ненормальний,— так він запихався тим маслом. Нічого в світі його більш не цікавило — тільки коні та арахісове масло. Але він був цілком нормальний і дуже славний, хоча й неуважливий і страшенно забарний. Коли я втекла з дому, він третій рік сидів у восьмому класі. Бідолашний Фред. Цікаво, чи дають йому там в армії доволі арахісового масла? Ой, згадала — я ж страшенно хочу їсти.