— Ану, звірі! — гукав він. — Ану вперед, якщо хочете жерти! Тягніть, вовки, тягніть!
IV
Була перша година ночі. В шинку "Копалина Енні" товпився люд, а печі так палахкотіли, що можна було зомліти від жари. Клацання фішок, гомін біля столів зливались у монотонне гудіння, наче на ярмарку. Люди сиділи та стояли навкруги по двоє — троє. Вагарі клопоталися біля своїх терезів, бо замість грошей тут ставили пісок і, навіть, випивши на шілінг віскі, розплачувались піском.
Стіни кімнати було складено з необтесаних брусів, а з-поміж щілин виглядав північний мох. Крізь одчинені двері, що вели до кімнати для танців, долинали веселі звуки фортепіано та скрипки. Щойно розіграли китайську лотерею, і щасливий гравець, одержавши готівкою, пропивав свій виграш з десятком товаришів. Біля рулетки та фараона йшла зосереджено-спокійна гра. Так само й біля столів з покером, що їх оточили глядачі. Тільки від столу, де грали в кості, чувся гамір, бо гравець з розгону кидав кубики на зелений стіл, намагаючись піймати облудне щастя, і голосно примовляв:
— Ану, четвірко! Всміхнись до мене! Давай, давай!
Култус Джордж, високий, стрункий індієць із Серкл-сіті, стояв осторонь, спершись плечима на стіну. Це був цивілізований індієць, якщо бути цивілізованим означає жити так, як живуть білі. Він почував тяжку образу, і ця образа була вже давня. Цілі роки він робив ту саму роботу, що й білі, робив її попліч з білими і часто навіть краще за них. Він носив так: самі штани, як і білі, і таку саму вовняну сорочку, У нього був добрий годинник. Він так само зачісував набік своє коротке волосся і їв таку саму їжу. Але до їхньої найбільшої розваги — віскі — йому було зась. Култус Джордж мав добрі гроші. Він робив заявки, купував та перепродував ділянки Зараз у нього були чудові собаки, і він перевозив вантажі з Шостої Милі до Муклука, беручи по два шілінги з фунта, а за фунт сала і всі три, як це здавна повелося. Гаманець його був повний золота. Култус міг би заплатити за ціле море віскі, але жоден шинкар не продавав йому. Вогняне віскі, найкращий дар цивілізації, — не для нього! Тільки крадькома, з-під поли, за величезну ціну міг він дістати його. І Култус ненавидів цю ганебну нерівність, ненавидів всією душею, ненавидів роками. Якраз сьогодні йому дуже закортіло випити, і тому він сердився і ще більше ненавидів білих, яких так ретельно в усьому наслідував. Білі милостиво дозволяли йому програвати гроші за їхніми столами, але ні за які гроші не міг він дістати віскі з їхніх буфетів. Тому був він безнадійно тверезий, безнадійно розсудливий і так само безнадійно похмурий.
Танці з суміжній кімнаті скінчилися бурхливим фіналом, але це нітрохи не турбувало трьох п'яних, що хропли, улігшись під роялем.
— Всі пари — до прилавка! — Востаннє гукнув розпорядник, коли музика змовкла. І пари пішли крізь широкі двері в головну кімнату — чоловіки в хутрах та мокасинах, жінки в м'яких пухнатих сукнях та шовкових панчохах, — коли раптом грюкнули двері, і на порозі став знесилений Смок Беллю.
— Що таке, Смоку? — спитав Метсон, господар "Копалини Енні".
Смок насилу одкрив рота.
— Я там залишив собак… заморених до смерті… — хрипко промовив він. — Хай хтось потурбується, а я скажу, в чім справа.
В кількох словах він розповів. Гравець, що досі не піймав своєї слизької четвірки, заговорив перший:
— Ми мусимо щось зробити. Це так. Але що? Що ти пропонуєш?
— От що, — відказав Смок. — Нам треба негайне спорядити кілька легких санок. Скажімо, по сотні фунтів харчів на кожних. Накинемо ще п'ятдесят на погоничеву кладь та їжу для собак. З таким вантажем вони швидко домчать. Давайте вирядимо хоч п'ятеро санок — найкращих запряжок та найкращих погоничів. По незайманому снігу вони вестимуть перед по черзі. Хай зараз же їдуть, бо індійці і так три дні будуть без ріски в роті. Вирядивши ці сапи, ми пустимо за ними велику валку. Ось поміркуйте. Два фунти на день, це найменше, що ми повинні дати індійцям, щоб вони дійшли сюди. Це значить чотириста фунтів на день. Ми не зможемо доставити їх до Муклука швидше як за п'ять день, — там же багато старих та дітей. Ну, що ви скажете?
— Складемось їм на харчі, — сказав гравець.
— Я й сам дістану харч… — нетерпляче почав Смок.
— Ні, — перебив гравець, — ми всі візьмемо участь. Беріть-но котрий миску. Ми впораємось миттю. Ось — на почин.
Він витяг важку торбину, розв'язав її і пустив цівку золотого піску та самородків. Чоловік, що стояв поруч, з лайкою перехопив його руку, щоб спинити золотий струмінь. У мисці було вже унцій шість або вісім.
— Годі! — гукнув сердитий чолов'яга. — Не тільки у вас є золото.
— Хе! — кепкував гравець. — Ти, певно, думаєш, що це похід по заявки?
Чоловіки товпились та штовхалися, щоб дати й свою пайку, і коли вони нарешті вгомонились, Смок обома руками підняв важку миску.
— Тут вистачить для цілого племені аж до весни, — сказав він. — Ну, а хто дасть собак? П'ять прудких запряжок?
Запропоновано було аж дванадцять запряжок, і всі мешканці Муклука, утворивши комітет допомоги голодуючим, гомоніли, сперечались, погоджувалися і знову сперечались.
Як тільки вибирали запряжку, господар її з шістьма помічниками йшов запрягати, щоб бути напоготові.
Одну запряжку забракували, бо вона приїхала лише сьогодні в полудень, і собаки були потомлені. Якийсь чоловік запропонував свою, але, розвівши руками, показав забинтовану ногу, що заважала йому поїхати самому. Цю запряжку взяв Смок, хоч його і вмовляли хором, що він стомився і не повинен їхати.
Довгий Біл Гаскел сказав, що запряжка Череваня Олсена надзвичайно гарна, але він сам — справжній слон. Черевань Олсен мав двісті сорок фунтів ваги, і все його могутнє тіло заходило ходором. Сльози протесту навернулися йому на очі, і він лаявся по-норвезьки доти, доки йому не дали місця у валці важких запряжок. Гравець, скориставшись зручним моментом, взяв собі легку запряжку Череваня Олсена.
Було вибрано та навантажено п'ять запряжок, але тільки чотири погоничі задовольняли "комітет".
— А Култус Джордж! — гукнув хтось. — Він жене, як вітер, і добре одпочив.
Всі очі звернулися до індійця, але його обличчя було нерухоме.