— Цитьте! Та цитьте ж! — волав Малий, затикаючи вуха та важко дихаючи від утоми. — Ти куди? Куди ти?! — закричав він, кидаючись наперед та вибиваючи ніж з руки чоловіка, що плазував по снігу, намагаючись перерізати горлянку ватажку запряжки
— Це жахливо, — пробурмотів Смок.
— Я зовсім знемігся, — відповів Малий. Врятувавши Скорого, він знову підійшов до товариша. — Що нам робити з ним мандрівним шпиталем?
Смок похитав головою, а згодом все влаштувалося само по собі. Один індієць виліз наперед, його єдине око втупилося не в санки, а в Смока, і Смок побачив в цьому погляді слабке зусилля бідного розуму. Друге око вже заплило опухом. Смок згадав, як ударив його. Індієць сперся на лікоть і заговорив:
— Я Карлук. Добрий сиваш. Знаю багато білих. Мій дуже голодний. Всі люди багато голодні. Вони не знають білих. Мій знає. Ми купимо їжу. Дамо багато золота. Сиваш не має їжі. Влітку лосось не плив в Молочну річку. Взимку олень не йшов. Нема їжі. Мій говорить за весь народ. Білий чоловік має багато їжі. Сиваш має багато золота. Мій знає, білий любить золото.
Він почав порпатись закляклими пальцями в торбі за поясом.
— Занадто галасують! — урвав його Малий. — Ти скажи скво й отим карапузам, щоб трохи притихли.
Карлук звернувся до жінок, що лементували. Інші чоловіки, почувши його окрик, в свою чергу владно підняли голос, і жінки трохи втихомирились та зацитькали на дітей. Карлук облишив свою торбу і підняв угору кілька разів розчепірені пальці.
— Ось скільки людей вмерло, — сказав він.
І Смок підрахував, що сімдесят п'ять душ з племені померло від голоду.
— Мій купить їжі, — сказав Карлук, витягаючи великий шматок важкого металу. Інші зробили те саме, і з усіх боків потяглися руки з такими самими шматками металу.
Малий здивовано витріщив очі.
— Великий боже! — гукнув він. — Мідь! Справжня червона мідь. А вони думають, що це золоте.
— Це золото, — сказав упевнено Карлук, вловивши головне у вигуку Малого.
— І бідолахи всі надії поклали на неї, — пробурмотів Смок. — Диви, цей шматок важить сорок фунтів. У них тут сотні фунтів, і вони тягли таку вагу, хоч самі ледве живі. Слухай, Малий, ми нагодуємо їх.
— Легко сказати! А ти рахувати не забув? Ми ж маємо харчу тільки на місяць. Ось поміркуй шість порцій на тридцять становить сто вісімдесят. А тут двісті голодних індійців. Як же ми зможемо нагодувати їх хоча б раз?
— А їжа для собак? — сказав Смок. — Двісті фунтів сушеної риби стануть у пригоді. Ми повинні це зробити. Ти ж знаєш, вони вірять, що білі їм допоможуть.
— Справді, мусимо, — згодився Малий. — Нам треба зробити дві справи: один з нас повернеться в Муклук за харчем, а другий залишиться командувати всім цим шпиталем, поки його самого не з'їдять. Не забувай, що ми шість день сюди добивались. І, навіть їдучи упорожні, швидше не впораєшся ніж за три дні.
Хвилину Смок метикував — які були ці милі, що вони вже пройшли і скільки часу потрібно на те, щоб ці милі знову перейти, поки стане йому снаги.
— Я буду там завтра ввечері, — сказав він.
— Добре, — весело погодився Малий. — А я залишусь тут, і хай мене з'їдять.
— Але я візьму по рибині на кожного собаку. — додав Смок. — Та ще й порцію їжі для себе.
— Звісно. Адже ти потрапиш до Муклуку лише завтра ввечері.
Смок із допомогою Карлука виклав індійцям свій план.
— Розкладіть багаття, великі багаття, — закінчив він. — В Муклуці багато білих. Білі люди — хороші люди. Вони мають багато їжі. За п'ять снів я повернусь назад. Цей чоловік, — його звуть Малий, — мій великий друг. Він лишиться тут. Він великий начальник — зрозуміли?
Карлук кивнув головою і переказав слова Смока іншим.
— Вся їжа лишиться тут. Малий дасть вам їсти. Він начальник — зрозуміли?
Карлук переклав, і люди кивками та криками висловлювали своє задоволення.
Смок ще трохи забарився, даючи розпорядження, поки все пішло на лад. Всі, хто міг рухатися, шкандибаючи або плазом, збирали паливо. Розклали довгі індійські багаття. Малий, маючи під руками десять помічників, заходився куховарити, короткою палицею одбиваючись од нетерплячих голодних рук. Жінки взялися топити сніг. Спочатку роздали по манесенькому шматочку сала, потім — по ложці цукру, щоб приглушити трохи голод. Швидко запарували горшки з бобами, а Малий, стежачи, щоб, бува, хто не схопив зайвої порції, швидко пік та роздавав тонюсінькі млинці.
— Я тут налагоджу цілу фабрику-кухню, — сказав він Смокові на прощання, — а ти жени щодуху. Клусом — туди, і галопом — назад. За сьогодні та завтра ти доскочиш туди… три дні будеш їхати назад… А вони завтра з'їдять собачу рибу, а тоді не матимуть і крихти цілих три дні. Отож, жени, Смоку. Жени чимдуж.
III
Санки були легкі, навантажені тільки шістьма сушеними лососями і двома фунтами заморожених бобів та спальною одежею, проте Смок не міг їхати швидко. Замість того, щоб сидіти в санках і поганяти собак, він мусив правити жердиною. Під кінець дня він і собаки страшенно знесилились. Запав довгий північний присмерк, коли Смок перейшов хребет та лишив позад себе Голі Верхи.
Шлях із гори був трохи кращий, і час од часу Смок навіть стрибав в санки і гнав щодуху собак. Вечір застав його в широкій долиті якоїсь невідомої річки. Вона вилася по ярузі широкими, схожими на підкову закрутами. Щоб зберегти час, Смок, замість того, щоб держатися річища, попрямував навпростець. І глупої ночі знов опинився біля річища, намацуючи в темряві шлях. Проблукавши марно цілу годину, він розклав багаття, дав кожному собаці по піврибини та поділив свою власну пайку надвоє. Закутавшись у хутра і вже засинаючи, Смок все ж таки збагнув, де він. Остання низина, що її він перейшов, була там, де річка розгалужується на два рукави. Значить, він збочив на милю і тепер був на головному річищі, трохи нижче від того місця, де шлях, яким вони йшли з Малим, перетинав долину і вів до низького пасма на другому боці.
Тільки почало світати, Смок, не поснідавши, вирушив, бо треба ж було ще вертатися назад, щоб розшукати отой шлях. Так, не спиняючись, цілих вісім годин пробивався він із слухняними псами до річки Міног. Десь о четвертій годині дня, коли вже запала темрява, Смок вихопився на добре наїжджений шлях, що вів до Оленячого струмка. За п'ятдесят миль звідси мав бути кінець мандрівці. Смок спинився на відпочинок, кинув кожному собаці по півлосося та, розморозивши, з'їв свою пайку бобів. Тоді знову скочив на санки, крикнув: "Давай!" — і собаки щосили кинулися вперед.