— Не зі мною й не з цією планетою,— твердо заявив Гарт.— Ось у чому заковика.— Він випив півсклянки вина й зітхнув.
— Ви кажете так, щоб шокувати мене? — усміхнувся священик.— Запевняю вас, на мене це не діє.
— І не думаю шокувати. Я сказав достотно те, що мав на увазі. Я належу, напевне, до тих, кого ви називаєте атеїстами, а тому до релігії не маю ніякого діла. Тутешні мешканці, прості неосвічені істоти кам'яної доби, умудрились до цього часу обходитись без будь-яких забобонів і навіть натяків на релігію, і я сподіваюся, що вони й надалі зможуть так жити.
— Що ви кажете? — насупився священик.— Ви хочете сказати, що вони не мають ніякого божества, ніякої віри в загробне життя? По-вашому, вони повинні вмерти...
— І вмирають, і стають прахом, як усі інші живі істоти. У них є грім, дерева, вода, але нема бога-громовержця, лісових духів і русалок. У них нема табу й заклинань і потворних божків, які б мучили їх кошмарами й усякими обмеженнями. Вони єдиний первісний народ з усіх бачених мною, який цілком вільний від забобонів і завдяки цьому набагато щасливіший і розумніший від інших. Я хочу, щоб вони такими й лишились.
— Ви хочете утримати їх далі від бога... від спасіння? — Очі священика розширились, і він аж відсахнувся від Гарта.
— Ні, я хочу утримати їх від забобонів,— заперечив Гарт.— Хай вескеряни спочатку набудуть знань, навчаться реалістично мислити про явища природи.
— Ви ображаєте церковне вчення, пане, прирівнюючи його до забобонів...
— Будь ласка,— перебив Гарт, здіймаючи руку,— ніяких теологічних суперечок. Не думаю, щоб ваше товариство зважилося на витрати в цій мандрівці лиш заради спроби навернути мене. Зважте на те, що до своїх поглядів я прийшов через тверезі багатолітні міркування, і цілій юрбі студентів-богословів не пощастить їх похитнути. Я обіцяю не робити спроби навернути вас до своєї віри, якщо ви пообіцяєте те ж саме щодо мене.
— Згодний, пане Гарте. Ви мені нагадали, що моя місія тут полягає в спасінні душ вескерян, і я про це повинен подбати. Але чому моя діяльність могла так порушити ваші плани, що ви намагались, перешкодити мені висадитись? Навіть погрожували револьвером і...— священик замовк і став дивитися в свою склянку.
— І навіть боляче вдарив вас? — спитав Гарт, раптом насупившись.— Цьому нема ніякого виправдання, і я готовий прохати у вас вибачення. Просто погані звички, а характер — і того гірший. Поживете довго один, і ви самі почнете поводитися так.— Він задумливо роздивлявся свої великі руки, що лежали на столі; шрами й мозолі нагадували йому про минуле.— Назвемо це розбитими сподіваннями, за браком кращого вислову. Завдяки своїй професії ви не раз мали нагоду заглянути в темні закутки людської душі й повинні дещо знати про спонукання до дії й про щастя. Моє життя було надто клопітливе, і мені жодного разу не спало на думку осісти де-небудь і завести сім'ю. До недавнього я не шкодував за цим. Можливо, радіація зробила мій мозок м'якшим, але я почав ставитися до цих волосатих рибоподібних вескерян так, неначе вони якоюсь мірою мої власні діти, і я частково несу відповідальність за них.
— Ми всі Його діти,— спокійно зауважив отець Марк.
— Гаразд, тут живуть ті Його діти, котрі навіть не знають про його існування,— сказав Гарт, раптом розізлившись на себе за те, що розпустив слину. Одначе він одразу забув про свої переживання й увесь від збудження, що охопило його, подався вперед.— Чи можете ви зрозуміти, як це важливо? Поживіть з вескерянами деякий час, і ви побачите просте й щасливе життя, що не поступається отій благодаті, про. яку ви все життя товчете. Вони тішаться життям... І нікому не завдають шкоди. Тільки випадково вони досягли такого розвитку на цій убогій планеті, і жодного разу їм не випадало піднятись над матеріальною культурою кам'яної доби. Але з розумового боку вони не поступаються нам... можливо, навіть лишили нас позаду. Вони вивчили нашу мову, так що мені легко пояснювати їм усе, що їх зацікавить. Від знання й набування знань вони мають справжню насолоду. Іноді вони дратують вас, бо мають звичку пов'язувати кожен новий факт з усім тим, що їм уже відомо, але що більше вони взнають, то швидше відбувається процес пізнання. Колись вони в усьому зрівняються з людиною, можливо, перевершать нас. Якщо тільки... Ви можете зробити мені послугу?
Усе, що тільки зможу.
— Дайте їм спокій. Або ж, якщо це вже так необхідно, вчіть їх історії і природничим наукам, філософії, юриспруденції, всьому, що допоможе їм, коли вони зіткнуться з життям більш ширшого світу, про існування якого вони раніше й не знали. Але не спантеличуйте їх ненавистю й стражданнями, виною, гріхом і карою. Хто знає, яку шкоду...
— Ваші слова образливі, пане! — вигукнув священик, схопившись з місця. Його сива голова ледве сягала астронавтові підборіддя, але він безстрашно захищав те, в що вірив.
Гарт, що теж встав, уже не здавався покаяним грішником. Вони гнівно дивилися один одному в очі, як завжди дивляться люди, які непохитно захищають кожен свої переконання.
— Це ви ображаєте,— крикнув Гарт.— Яка неймовірна самовпевненість — думати, що ваші неоригінальні злиденні міфи, які лиш дещицею різняться від тисяч інших і які все ще тяжіють над людьми, можуть посіяти в недосвідчених умах щось інше, окрім плутанини! Невже ви не розумієте, що вони вірять у правду й ніколи не чули про таке явище, як брехня? їх ніхто ще не намагався переконати, що можна мислити інакше. І ви хочете змінити...
— Я виконую свій обов'язок, власне, Його волю, пане Гарте. Тут теж живуть божі створіння, й у них є душі. Я не можу ухилятися від свого обов'язку, який полягає в тому, щоб донести до них Його— слово й так врятувати їх, ввести в царство небесне.
Коли священик прочинив двері, вітер рвонув їх і розчинив навстіж. Отець Марк зник у непроглядній пітьмі, а двері то відчинялись, то зачинялись, і бризки дощу заносило в кімнату. Гарт повільно пішов до дверей, зачинив їх, так і не побачивши Ітина, що терпляче, мовчки сидів під зливою, сподіваючись, що Гарт, може, хоч на секунду затримається й поділиться з ним ще однією часточкою своїх чудесних знань.