Закон був, звичайно, на боці місіонера, просто Гарт пробував його обдурити, сподіваючись, що той не знає своїх прав. Одначе нічого з цього не вийшло. У Гарта лишався ще один досить неприємний вихід, і йому треба було вдатися до нього, поки не пізно.
— Вертайтесь на корабель,— крикнув він, уже не приховуючи свого гніву. Звичним рухом вихопив револьвер з кобури, й чорне дуло опинилось за кілька дюймів від живота священика. Той зблід, але не ворухнувся.
— Якого чорта ти костричишся, Гарте!— захрипів у гучномовці здавлений голос Сінгха.— Панотець заплатив за переїзд, і ти не маєш права виганяти його з цієї планети.
— Я маю право,— сказав Гарт, зводячи револьвера й цілячись священикові в лоба.— Даю йому тридцять секунд, щоб він повернувся на борт корабля, а якщо ні, то спущу курка.
— Ти що, збожеволів чи комедію ламаєш? — задеренчав роздратований голос Сінгха.— Якщо ти жартуєш, то невдало, в усякому разі це тобі не допоможе. У таку гру можуть грати двоє, тільки я тебе обставлю.
Почувся гуркіт важких підшипників, і телекерована чотиригарматна башта на борту корабля повернулась і націлилась на Гарта.
— Сховай револьвера й допоможи панотцеві Марку вивантажити багаж,— скомандував гучномовець; у голосі Сінгха знову забриніли гумористичні нотки.— При всьому бажанні нічим не можу допомогти, друзяко. Мені здається, тобі зараз саме час поговорити з панотцем місіонером. А з мене досить — я мав щастя говорити з ним усю дорогу від Землі.
Гарт запхнув револьвера в кобуру, глибоко переживаючи свою невдачу. Отець Марк рушив уперед; на його губах знову заграла чарівна усмішка; діставши з кармана Біблію, він підняв її над головою.
— Сину мій,— сказав він.
— Я не ваш син,— ледве видавив з себе Гарт, шаленіючи від гніву після завданої йому поразки.
Лють у ньому клекотіла, він стиснув кулаки; одначе він змусив себе розчепити пальці й ударив священика долонею. І все-таки той упав від удару, а слідом за ним ляпнула в густе багно й розкрита Біблія.
Ітин з іншими вескерянами уважно спостерігали те, що відбувалось, але, очевидно, безпристрасно, а Гарт не знайшов за потрібне відповісти на їхні невисловлені запитання. Він попрямував до свого дому, але відчувши, що вескеряни все ще стоять, оглянувся.
— Прибула ще одна людина,— сказав він.— Їй треба допомогти перенести речі. Можете поставити їх у великій коморі, поки він сам що-небудь збудує.
Гарт дивився, як він зашкутильгав по моріжку до корабля; потім зайшов у будинок, хряпнув дверима так, що одна з половинок тріснула, і від цього дістав деяке задоволення. З таким же хворобливим задоволенням він відкоркував останню пляшку ірландського віскі, яку приберігав на особливий випадок. Що ж, випадок, звичайно, особливий, хоч і не зовсім такий, якого йому хотілось. Віскі було гарне й частково втамувало неприємний присмак у роті. Якби його тактика вдалася, успіх виправдав би все. Але він зазнав невдачі, й до гіркоти поразки долучалася болісна думка про те, що він виставив себе в такому дурному світлі. Сінгх полетів, не попрощавшись. Невідомо, яке враження склалось у нього про цей випадок, але, вернувшись на Землю, він, звичайно, розповідатиме незвичайні речі. Та гаразд, турботи про свою репутацію можна відкласти до наступило разу, коли він побажає знову завербуватись. А зараз треба налагодити стосунки з місіонером. Крізь завісу дощу Гарт побачив, що священик намагається поставити намет, а всі мешканці села вишикувались рядами й мовчки спостерігали. Певна річ, ніхто з них не запропонував допомогти.
На той час, коли намета було поставлено і в нього було складено всю ношу, дощ перестав. Рівень рідини в пляшці значно знизився, і Гарт відчув себе більш підготованим до неминучої зустрічі. Правду кажучи, він шукав приключки, щоб заговорити з місіонером. Якщо полишити осторонь усю цю бридку історію, то після року цілковитої самотності здавалось принадним спілкування з будь-якою людиною, хай би ким вона була. "Чи не згодилися б ви пообідати зі мною? Джон Гарт",— написав він на звороті давньої накладної. Але, може, старий надто наляканий і не прийде? Так, це, можливо, й не кращий спосіб владнати стосунки. Понишпоривши під ліжком, він знайшов підходящого ящичка й поклав у нього свій револьвер. Коли Гарт відчинив двері, Ітин, звичайно, вже очікував свого учителя, оскільки сьогодні випадало йому виконувати обов'язки Збирача Знань. Торгівець простягнув йому записку і ящика.
— Віднеси-но це новій людині,— наказав він.
— Нову людину звати Нова Людина? — спитав Ітин.
— Ні! — різко відповів Гарт.— Його звати Марк. Але ж я прошу тебе тільки віднести це, а не встрявати в розмову.
Кожного разу, коли Гарт втрачав самовладання, вескеряни з їх педантичним мисленням вигравали раунд.
— Ти не просиш встрявати в розмову,— повільно промовив Ітин,— але Марк, може, й попросить. А інші поцікавляться, як його звуть, і я не буду знати його іме...
Він осікся, бо Гарт грюкнув дверима. А проте, це не мало значення: в наступну зустріч з Ітином — через день, через тиждень або навіть через місяць — монолог буде відновлено з того самого слова, на якому його кінчили, і думка буде розжовуватись до цілковитої ясності. Гарт вилаявся про себе й залив водою дві порції найсмачнішого, що зберігся в нього, концентрату.
Почувся поквапний стукіт у двері.
Зайшов священик і простяг ящика з револьвером.
— Дякую вам за те, що ви позичили мені його, пане Гарте, я поважаю почуття, що спонукало вас послати його. Я нічого не знаю про те, що спричинилося до неприємностей в час мого прибуття, але гадаю, найкраще забути їх, якщо ми маємо на меті деякий час жити разом на цій планеті.
— Випиваєте? — спитав Гарт, взявши ящика й показуючи на пляшку, що стояла на столі. Він налив дві склянки вщерть і простягнув одну священикові.— Я думаю приблизно так само, як і ви, але я, одначе, повинен вам пояснити, чому так сталося.— Він секунду понуро дивився на свою склянку, потім підняв її, запрошуючи випити.— Це великий світ, і мені здається, що ми повинні влаштуватися в ньому якнайкраще. За ваше здоров'я.
— Господь хай завжди буде з вами,— сказав отець Марк і теж підняв склянку.