Тим часом дівчина заходилася прибирати палату. Вона витрусила циновки, долівку встелила шовковистою травою, на підвіконня поклала жмут квітів.
— Ух! — віддихнула, засміявшись дзвінко.
— Корділія — відрада старого нещасливця, — мовив Сем Роулінз. — Тільки й залишилося в нього рідні, що вона. Красуня!
Дівчина й справді була незвичайної вроди.
Якби він побачив, наш наставник, вождь і мудрий вчитель Савелій Гудзонович Толстиков, як я дивився на полінезійку, він би мене, мабуть, розтерзав або з'їв, не посоливши!
І якщо вас цікавить, що ж це за врода, то послухайте.
Трапляються і в нашому краю степовички, яким матінка-природа в спадок передала все своє найкраще — бездоганність форми, чарівність тіла, в якому дзвенить-виспівує душа.
Корділія була смаглява. Таких у нас називають циганочками. За плечима, вилискуючи хвилясто, збігали до самого пояса густі чорні коси. Овал обличчя — видовжений, і на ньому вологим блиском зоріли великі чорні очі, затінені полохливими довгими віями. Чуттєві, трохи підпухлі губи: верхня всіяна ледь помітним темним пушком, на нижній, з якої не сходила грайлива усмішка, у лівому куточку темніла невеличка цятка — якесь затвердіння. Втім, це не нівечило вроди, а навпаки — додавало їй чарівності й таємничості.
Стан Корділії — гнучкий, а на руки я звернув увагу ще тоді, коли дівчина разом із своїми подругами у Великій Хижині — таусоа — виконувала танок хвиль. Руки, трепетні й чутливі, нагадували крила дикого птаха: кожен порух — і владність, і ляк, і заклик.
Бездоганна, ніжна краса, що випадає, можливо, одній із мільйона жінок. Але врода якась сумовито-трагічна. Так іноді першоцвіт, пробившись крізь холодну облогу весняної землі, шаленим буянням прирікає себе на короткочасну, щасливу миттєвість.
Бо на викінченій тій красі юної полінезійки вже лежало тавро виродження…
— Мати її, Самола, дочка старого Менеуа, як, до речі, й усі його діти, померла від загадкової хвороби. Очевидно, рак, — глянувши на Корділію, мовив Роулінз. — Батько, рибалка, загинув у штормовому океані. Ось вони й залишилися вдвох на білому світі.
— Тому-то його так і звуть: Той, Кому Не Таланить?
— Може, тому, а може, й ні, містер Васько, — відповів іхтіолог.
І додав:
— На Маршаллових островах, де американці випробовували атомні бомби, скоїлось з ним нещастя.
— Поглянь, поглянь! — закричав Очеретний, показуючи на лагуну.
Ми глянули у вікно. Крізь імлисте марево побачили, як з океану до атола прямує два кораблі.
То були "Вихор" і "Гідролог".
Розділ тринадцятий
ОСТАННІЙ ОСТРІВ
Сон це чи реальність?..
Океан пестливо тримає мене у своїх долонях, заколисливо погойдує, ніжить. Я, крихітка живої матерії, здаюся всесвітом, і всесвіт водночас довкруг мене, у ньому я розчинився, став його непомітною часткою.
Вода — немов шовковий сповиток. Розкуто й легко ширяючи в голубій купелі, не відчуваю власного тіла.
Та спочатку було так. З мороку народжений світанок огортав світ імлою. Лиш те, що маячило перед очима — предметне й відчутне, мало виразні ознаки, нагадувало про себе. Решта лежало за видноколом, недоступне моєму єству.
Потім спроквола посвітлішало. Розсунулися, чіткіше окреслившись, близькі й далекі обрії. Сонце повернуло на день.
За своє коротке життя я не раз себе запитував: чи можна бути щасливим, щасливим сповна? Хоч би тоді, як справджуються надії й докори не терзають душу. І взагалі, що воно за птах такий, щастя? Може, вдало пройдений шлях чи многотрудне його подолання. Нехіть боріння, розніженість, спокій. Чи, навпаки, нестримне жадання бурі.
У тиші степів, на світанку життя мріяв я про море, голубі кораблі, яких не бачив зроду. Мріяв — і був щасливий.
А одного разу море насправді постало переді мною, владно заполонило душу. І я стрепенувся від щастя.
У суворих північних широтах, у тому найпершому рейсі, збивала з ніг сніговиця, сікли морози. Океан з хвилі на хвилю кидав наше судно, й життя обернулось на муку. Та ми вистояли!
І знову я відчув щастя. Відчув на мить.
Значить, воно не птах невловимий, подумалось, а наше заповітне стремління — те, до чого ми прагнемо, що удається-таки здійснити. Ось тільки з'являється рідко, як помах крил — миттєво. Та й не буває сповна. Багатолике, ніколи не розкривається воднораз.
Обранець долі, хто поріднився з океаном, кого приголубила жорстока стихія, тепер я знаю… знаю багатьом не доступну таємницю!
Отож спалахнув ранок, і сонце повернуло на день.
Кокосовий гай дихав первісною свіжістю. Кущі запашної плумерії розлили м'який трунок, і бісеринки роси мінливо палахкотіли на травах.
Довкола вже сталася якась зміна: на блакитному тлі неба вималювались, ніби вирізьблені, пальми. Між їхніми гінкими стовбурами проступали, покраяні сонячними мечами, різкі світлотіні.
А ген за гущавиною, де ще недавно клубочився туман, зорові відкривалася далека перспектива й з-поміж розлогого гілля вологим оком дивилася лагуна.
На тому боці когось звав дзвінкий жіночий голос. Легкий катамаран стояв край берега, і в ньому сиділа Корділія.
Я поспішав до лагуни. Вхололе за ніч коралове кришиво лоскітливо дотикнулося до підошов. Ледь чутний бриз обвіяв тіло, й мені стало радісно.
На мить переплелося: гра уяви й казкова дійсність. Мовби все те відбувається не на далекому тропічному острові, а в рідній стороні, де від порога батьківської хати в'ється стежка, городом біжить на лужок-бережок, за яким плесо ставка та густий живопліт рогози.
І дівчина — не ця, не полінезійка — чекає на мене в човні…
— Асолі-лей! — вітається Корділія, запрошуючи до катамарана.
— Талофа, тені,— відповідаю, подумки відзначаючи, що час, проведений на острові, даремно не пройшов — я таки навчився говорити по-полінезійськи.
Човен готовий. Відштовхнувши його від берега, всідаюся навпроти дівчини, берусь за весла, і ми рушаємо.
Куди ми пливемо? Океан — безмежний. Але там, на південь од Фунафуті, звівшись над океанською безоднею, ледь-ледь виткнулося з води коралове пасмо. То риф, який давно осихає, і на ньому — невеличкий острів. У торочці кучерявих мангрів, з тінистим пальмовим гайком посередині, цятка суходолу, яка зветься Фунангонго.