Ось праворуч виринув плаский берег, почалось інакше море, вкрите рибальськими човнами, з'явився Острів Купальників; пароплав, залишивши його з лівого боку, тихим ходом поминув вузенький порт, що теж мав назву цього острова, і зупинився в лагуні, перед строкатими халупами, чекаючи на баржу санітарної служби.
Поки вона з'явилася, минула ціла година. Пасажири наче й приїхали і не приїхали: ніхто не поспішав, а проте кожен був охоплений нетерпінням. Молодих мешканців Поли патріотизм, а може, й звуки військових сурм, які долинали по воді з боку громадських парків, погнали на палубу, і вони, підігріті випитим асті, почали кричати "Слава!" барсельєрам, що крокували вздовж берега. Гидко було дивитися, до якого стану довело старого джиґуна його панібратство з молоддю. Його стара голова була безсиліша перед вином, ніж молоді, міцні голови його приятелів, — він був п'яний як чіп. З посоловілими очима, тримаючи тремтячими пальцями циґарку, він щосили намагався вберегти рівновагу, хоч його так і розгойдувало на всі боки. Він не зважувався зрушити з місця, відчуваючи, що, як тільки ступить, зразу ж упаде, а проте жалюгідно бадьорився, щось белькотів, хапав за ґудзика кожного, хто до нього підходив, підморгував йому, погрожував зморщеним пальцем із перснем-печаткою, хихотів і з якоюсь гидкою двозначністю облизував губи кінчиком язика. Ашенбах похмуро дивився на нього, і в його душу знов почало закрадатися гнітюче почуття, що світ виявляє ледь помітну, але непереборну схильність перетворитися в щось дивне, в карикатуру. Проте обставини не дали Ашенбахові заглибитися в те почуття, бо машина застукотіла, і пароплав, що, затримався так близько від своєї мети, рушив далі каналом Святого Марка.
I Ашенбах знов побачив найдивовижнішу пристань, блискучу композицію фантастичних будівель, які республіка спорудила на диво морякам, що припливали сюди, сповнені побожного захвату; побачив легку пишноту палацу і Міст Зітхань, колони з левом і зі святим на березі, частину розкішної бічної стіни казкового храму, краєвид, що відкривався крізь прогін мосту, і велетенський годинник. Милуючись усім цим, він подумав, що приїздити до Венеції суходолом, з вокзалу, — все одно що заходити до палацу із запасних дверей, і що тільки так, як він тепер, на кораблі, з відкритого моря, треба прибувати в це найдивовижніше місто.
Машина спинилася, ґондоли наввипередки рушили до пароплава, з борту спустили трап для митників, і вони негайно взялися до своєї роботи. Нарешті пасажири одержали дозвіл зійти на берег. Ашенбах пояснив, що йому потрібна гондола, яка б довезла його з вантажем до пристані, де стоять катери, що курсують між містом і Лідо, бо він хоче поселитися над морем. Його намір схвалюють і через борт сповіщають про нього ґондольєрам, які лаються між собою місцевою говіркою. А проте він ще не може зійти на пристань, заважає його ж власна валіза, яку носії насилу тягнуть хистким трапом. Тому якусь хвилину йому доводиться вислуховувати настирливе варнякання огидного старого джиґуна, що з п'яного розуму вирішив віддати шану чужинцеві.
— Бажаємо щасливо відпочити! — белькоче він і човгає ногою. — Не згадуйте нас лихим словом! Au revoir, excusez et bon jour2, ваша вельможність! — Губи в нього зволожуються, він заплющує очі, облизує кутики рота, і пофарбована борідка під старечою губою відстовбурчується. — Прийми наші компліменти, — белькоче він і посилає рукою поцілунок, — прийми наші компліменти, любко, наймиліша, найкраща в світі любко... — I раптом штучна верхня щелепа спадає йому на нижню губу.
Ашенбах використовує нагоду й тікає від нього.
— Любко, найсолодша любко, — глухо воркує позад нього старий блазень, насилу повертаючи язиком.
Тримаючись рукою за мотузяне поруччя, Ашенбах спускається трапом додолу.
Хто не відчував раптового тремтіння, таємного страху і збентеження, коли вперше чи після довгої перерви сідав у венеціанську ґондолу? Дивне суденце, що без будь-яких змін дійшло до нас із сивої давнини, таке чорне, — тільки труни ще бувають такі чорні, — воно нагадує нам про нечутні, злочинні пригоди серед нічного шемроту хвиль, а ще більше нагадує про саму смерть, про мари, про жалобний похід і мовчазний похорон. I хто не помічав, що сидіння такого човна, це полаковане, як труна, в чорний колір і оббите такою самою чорною тканиною крісло — найм'якше, найрозкішніше, найзручніше сидіння в світі? Ашенбах відчув це, коли опустився в нього біля ніг ґондольєра, навпроти свого вантажу, старанно складеного на носі. Веслярі лаялись далі, сердито й незрозуміло, грізно вимахуючи руками. Проте особлива тиша міста на воді, здавалось, лагідно поглинала їхні голоси, робила їх безтілесними і розсіювала над хвилями. Тут, у гавані було тепло. Легенький подмух сироко торкався обличчя мандрівника і, відкинувшись на м'які подушки, він заплющив очі й віддався таким же незвичним, як і приємним лінощам. "Шлях буде короткий, — думав він, — а я б хотів, щоб він тривав вічно". Нечутно погойдуючись, човен поніс його геть від штовханини, від гудіння голосів.
Як тихо, все тихіше й тихіше ставало навколо нього! Вже чути було тільки сплески весла, глухі удари хвиль об ніс човна, що ніби летів над водою, гострий, на самому кінці немов озброєний алебардою, і ще щось третє — слова, мурмотіння, шепіт ґондольєра. Уривчасто, крізь зуби, в лад помахам весла він розмовляв сам з собою. Ашенбах розплющив очі і трохи здивовано побачив, що лагуна розширилась і вони пливуть у напрямку відкритого моря. Мабуть, дарма він так глибоко поринув у цей спокій, треба було вимагати від гондольєра, щоб той виконував його наказ.
— Отже, до пристані, — напівобернувшись, сказав він.
Мурмотіння стихло. Відповіді він не дочекався.
— Отже, до пристані! — ще раз сказав він і вже зовсім обернувся, щоб глянути в обличчя ґондольєрові, який, стоячи позад нього на підвищенні, чітко вимальовувався на тлі бляклого неба.
То був чоловік з непривітною, навіть лютою фізіономією, одягнений у синій матроський костюм, підперезаний жовтим шарфом, у солом'яному брилі, що давно вже втратив форму і місцями навіть почав розплітатися, але був хвацько зсунений набакир. Форма його обличчя, біляві, хвилясті вуса під коротким кирпатим носом не мали в собі нічого італійського. Худий, майже хирлявий і, здавалося, не дуже придатний для такої праці, він, проте, завзято орудував веслом, за кожним помахом напружуючи все тіло. Кілька разів він від зусилля закусував губи, блискаючи білими зубами. Нахмуривши рудуваті брови і дивлячись кудись понад головою свого пасажира, він відповів рішуче, майже брутально: