— Ковчег — це світ окремішний, — вихиливши кубок і подоюючи свою вузьку бороду, почав Кисличка. — В своїй безмежній доброті й величезнім милосерді Господь всемогутній відкрив мені в самий рік мого народження, що вибирає мене з-поміж усіх земних людей, щоб збудував я новий ковчег, як праведний Ной колись, і врятувався в ньому з усім живущим в годину нового потопу, який наслано буде вищою силою, коли настане сповнення часів. Сповнення ж це визначається лічбою літ, бо я народився в літо шість тисяч шістсоте, себто — дві шістки й два зеро, отож найпевніше чекати сповнення часу в літо, назначуване чотирма шістками, однак статися це може й раніше, через що я готувався вже в час пєреполовинєння, себто в літо шістдесят шість тридцять третє, хоч тоді ковчег мій не був готовий, в літо шістдесят шість сорок четверте стихії вже не лякали мене, бо встиг я зміцнити ковчег, хоч знову-таки не облаштував його зсередини, викінчивши лиш нижнє житло, тому й сподівався, що потопу не буде, бо заповідано мені, як і праведному Ноєві, збудувати в ковчегу нижнє, середнє і верхнє житло, що я встиг до літа шістдесят шість п'ятдесят п'ятого, яке добігло кінця і, може, веде за собою перший вал води, через що, князеньку, й не можу довго тебе приймати, бо в Святому Письмі не сказано, щоб брати до ковчега людей, там є лиш про скотину. Як про безсловесну твар не подбає чоловік, то хто ж подбає? Тому найперше влаштував я скотину, збудувавши нижнє житло і поставивши туди корів, коней, тоді закінчив житло середнє — для овець, птиці, собак, свині вільно ходять з нижнього й аж до верхнього жител, бо ця тварина сотворена Богом, щоб усюди простромлювати своє рило й розрівнювати нечистоти, які можуть збиратися десь з одного боку й перехняблювати ковчег. Все сотворив Господь на благо. Свиню, щоб розрівнювала нечистоти. Мишу, щоб прочищала свині писок, кота — щоб ганяв мишу, не даючи їй прогризти дірок у ковчезі. Навіть блощиця потрібна, щоб чоловік не спав і не забував про паруси й кормило.
— А тарган? — спитав князь. — Тарганів теж маєш у ковчезі?
— Таргани — то вказівники на хворощі людські. Поки є таргани, чоловік здоровий. Як вони змандровують — то знак, що до тебе підкрадаються хворощі.
— Збігається з твоєю наукою, лікарю? — примружився Долгорукий до Дуліба.
— Нове для мене.
— Тут все для тебе нове. Хіба що думка про потоп та про ковчег, яка існує споконвіку, але тільки в найкращих умах людських. Згода, боярине?
— Істинно, князеньку.
— Розкажи гостям київським, як будував свій ковчег. Бо я хоч і не знаю, та здогадуюся, а вони й здогадатися не можуть.
— Будування було тяжке. І не тим тяжке, що тяжке, а тим, що невідоме. В Святому Письмі сказано праведному Ноєві: збудуй ковчег з дерева гофер. А що то за дерево? Чи в нас воно росте і під яким найменням? Сосна, кедр ліванський, дуб васанський? Думав я довго, намірявся складати ковчег, як складається бочка: соснові клепки, дубове дно. Та згадав про стихії, про бурі, про гідру й левіафана в морській пучині — хіба ж витримає сосна? Як подумати, то нема дерева над дуб, ось і почав я вибирати дуби в себе та міняти в інших бояр за свої сосни, та ялини, та берези. Звів усі ліси, ледве й вистачило деревини, бо люд, роззухвалений і зледачілий, неспроможен осягнути Господніх накреслень, всіляко заважав мені, бувало, що ліси палено навмисне, деревину втеплювано в ріках і озерах, бо ж відомо, що дуб тоне в воді.
— То й ковчег твій утоне? — вдавано злякався Долгорукий.
— Це вже не дуб, не деревина мертва, а ковчег. Видовбай ночви з дуба, а чи корсту, або човна, пусти на воду — попливе? Попливе. Так і ковчег. Але люд. шкодив усіляке і в несвідомості й темряві заважав мені довершити заповідане Богом діло. Коли звелів я засіяти всі поля льоном, щоб виткати паруси для ковчега, поля пролежали без насіння, бо хтось намовив люд не орати і не сіяти.
Коли заохочував ловити для ковчега по парі диких звірів, або ж не знаходилося охочих, або ж тягли мені самих вовків та тхорів, які засмерділи ковчег і передушили всю птицю. Люд погряз у гріховності, в обжиранні й обпиванні, в розпусті. Коли я збирав їх і казав їм про готування до плавби, може, й вічної, про своє високе покликання й про печать Божу, яка спочила на мені, вони сміялися, а деякі доходили й до того, що збурювали проти мене всіх тихих і слухняних. Пробували підпалити ковчег, захопити його. Однак передбачливість врятувала мене, бо я обсмолив ковчег лише зсередини, а зовні, щоб не розсихалося дерево, велів щоліта обливати його безперервно водою, яку возили з озера бочками. Самий же ковчег збудував так, що ніхто на цілім світі, окрім мене самого, не зможе втрапити тут, всі переходи зачиняються, в кінці кожного переходу міцні дубові двері беруться на дубовий засув, на кожний справжній перехід припадає по кілька несправжніх, які не ведуть нікуди і в яких, коли забіжить якийсь сторонній чоловік, може лишитися там навіки.
— Лякаєш, воєводо? — Долгорукий кивнув чашнику, щоб підливав до кубків. — Хто ж до тебе в зяті піде, коли тут такі жахи?
— Скотина в ковчезі влаштована за Божими вказівками. Все тут для неї. Чисті стайні, просторість, доволі корму.
— Не поставиш же зятя до коней або до корів.
— Тут, князеньку, не зятювати треба, а доглядати за худобиною, годити всьому живому, бо й навіщо живе чоловік на світі і щодня вопрошає: "Вияви, Господи, кінець мій і міру днів моїх".
— Легко тобі, боярине, годити худобі безсловесній, а князеві доводиться служити людям.
— То люди тобі служать, князеньку.
— Так здається, коли дивишся збоку. А я князюю вже більше, ніж ти вибудовуєш свій ковчег. Теж щось намагаюся вибудувати. Тільки не таке, як у тебе. В мене воно — для людей.
— А в мене — для спасіння.
— Кого ж спасаєш? Себе? Тоді відпусти звідси Манюню і спасайся собі. Бо, мабуть, Іваниця не зостанеться в твоїм ковчезі.
— Щоб у ковчезі, то й ні, — сказав Іваниця, — а коло Манюні то й зостався б.
— І мене б кинув? — спитав Дуліб.
— Оце ж, — зітхнув безрадно Іваниця.
— А що скаже Манюня? — повернувся до дівчини Долгорукий. І всі завмерли, бо всім хотілося почути голос тієї, що була мов сама жіночність, ніби втілення найпотаємніших марень чоловічих.