— Здоров будь! — ревнули всі й вихилили всяк свій келих; змушені були пити й гості, хоча щодо Іваниці слово "змушений" слід вжити з застереженням, бо йому якось відразу все припало до серця: і дивно вільні молоді дружинники князеві, і їхня мова, навіть їхній вигляд, Іваниця мав око метке на людей, він умить збагнув, що князь, якого оточують такі незвикло розковані люди, й сам має бути незвичний, особливий князь, а коли так, то чому б і не випити за його здоров'я. Що ж до лікаря, то він вівся стримано поштиво, ось і все, що можна сказати.
Юрій вільною рукою притягнув до себе чашника, обійняв.
— Спасибі, — мовив із щирою розчуленістю. — Не зміняю, ти правду сказав. Та Київ і не пришле мені золотого коня. Ждав я — не діждався, мабуть, і не діждуся. Тепер бачу і знаю. І не солодкомовців присилає, а з мовою гіркою і образливо-неправдивою. Що, лікарю: сказати моїм людям, за чим прибився в наші краї?
— Дочасно, — спокійно відповів Дуліб, хоч тут важко було зібратися на спокій: усе вказувало на те, що на одне лиш скинення бровою князеве обох київських прибульців розшарпають оці молоді здоровані без жалю й вагань, — така безтямна залюбленїсть в Юрія малювалася на їхніх лицях, читалася в їхніх поглядах, вичувалася в кожному порухові плеча, руки, тіла. Гра була смертельна, почалася вона ще того дня, як вирушив Дуліб, ніким не посланий, до Юрія; тепер єдину оборону мав: власну стриманість, мужність і правду, заради якої жертвував навіть власним життям. Все інше залежало від волі Юрія. Той теж знав це вельми добре і міг награтися з простодушним правдолюбцем київським досхочу, а забави, як переказувано, князь любив безтямно.
— Доведеться нашого коника вводити в золоті брами київські? — чи то запитав своїх, чи то ствердив Юрій, а тоді зненацька до Дуліба: — Чом не хочеш відкрити свої заміри перед усіма?
— Бо тільки обмежені уми сподіваються отримати перемогу з багатолюдді.
— А ти за прикладом апостольським вважаєш, що інакомислячих слід розбивати поодинці?
— Не хочу вважати тебе, князю, умом обмеженим.
— Але й себе не забудь.
– І себе.
— Хвала за відвертість. Ти непоступливий і жорстокий, як усі правдолюби. — І знов несподівано, без видимого переходу, до всіх: — То, може, пісню?
— А яку, вацьо? — з готовністю видивився на князя розтоптувач його чобіт. — Про сідельце чи про весельце?
— Про князя Іванка.
І сам завів одразу, а всі підхопили, навіть Іваниця.
Гей, там, на лугах, на лугах широких,
Там же горить-сяє терновий вогник,
Сам молод, гей, сам молод!
Сам молоденький на кониченьку,
Сам молод!
Коло вогню ходить широкий танок,
А в танку ходить княгиня Іванка,
На голівоньці сокола носить,
В правій рученьці коника водить,
В лівій рученьці гусельки носить.
Ніхто не бачив, лиш княжі слуги,
Скоро ввиділи, князю сказати.
"Ой їдьте, їдьте, Іванка зв'яжіте,
Іванка зв'яжіте, сюди приведіте.
Соколонька пустіте до сокільниці,
Гусельки шмарте до гусельниці,
Коника вставте до кінничейки".
Соколик квилить, головойки хоче,
Гусельки грають, Іванка споминають,
Коничок гребе, до поля хоче,
Іванко плаче, до милої хоче.
— Ось як, лікарю, в мене й князі втеклі є, не самі смерди та раби. Не чув ще про князя Івана Берладника? То тільки в пісні його впіймано, пісня всіх уловлює, мов сіть. А він виприснув і прийшов у нашу землю, хоч яка далека, бо ніколи не задалека для чоловіка воля. Для князів теж.
— Служив я Берладниковому дідові, князю Володарю. Знаю весь рід їхній.
— То не відмовишся поїхати зі мною до князя Івана? Зібрався оце до його людей. Люблю вельми його. Ти й собі, може, полюбиш?
— Лікар має любити всіх людей, не самих князів.
— А коли вбивця?
– І хворого вбивцю на ноги ставитиму.
— Щоб віддати під меч здоровим? Гладячи щоку, відкусити носа? Кажуть, у франків а чи то в англійців закон не дозволяє карати смертю невинну дівчину. Тоді, щоб догодити законові, кат ґвалтує дівчину, часто й під шибеницею. Не чув про таке?
— Закони пишемо не ми, їх складають володарі світу, княже.
— Я таких не писав. Спитай моїх людей, які знають закони.
— Буде змога — побачу.
— А тепер заспіваймо ще, — задумливо сказав Юрій, уриваючи не зовсім приємну розмову, вмить забуваючи про Дуліба, і сам завів гарним соковитим басом: "Дунаю, Дунаю, тиха вода в тобі".
І, дружно відкидаючи цього старого вже чоловіка до літ молодості, сили й краси, доспівали за князя його вірні побратими:
"Не кажи, дівчино, що я був при тобі".
Так і пішла ця пісня далі на два голоси — один князів на перший рядок, а другий, що належав усім, на завершення.
Перший: А скажи, дівчино, що я траву косив.
Другий: Дам тобі я гривну, що від князя носив.
Перший: Конику сивенький, винеси з травоньки.
Другий: Бо інакше встрелю тебе в головоньку.
Перший: Встрелю в головоньку ще й до твого бочка.
Другий: Як не знесеш мене з отого горбочка.
Перший: Отая дівчина мені сподобалась.
Другий: Що на бистрій воді личко умивала.
Перший: Личко умивала, хусткою втиралась.
Другий: Отая дівчина мені сподобалась.
— Оце! — Іваницю так вгонобили цим співом, що наважився він зламати мовчанку, хоч годилося йому не мовити жодного слова аж до тої пори, поки не звелить Дуліб, нагоди ж такої ждати, з усього видно, довелося б ще довго, чи й діждешся взагалі, а Іваниця не звик приховувати занадто далеко те, що лежало на серці, тут же йому на серце відразу лягла зичливість і легкість така, як, може, тільки в дитинстві бувала або ж з гарною дівчиною, якої не забудеш з того дня, коли побачив.
— Оце! — повторив він, бо сприкрилося йому лиш підспівувати цим княжим молодцям та самому князеві, закортіло проспівати їм і своєї пісеньки, може, й про Дунай теж, може, хоч отакої: "Видай же мене, моя мамусю, видай, бо я вже виросла, встидай же ся, встидай. Бо вже я виросла, як у полі сосна, видай мене молодою, як ранкова роса. Віддай мене, мамусенько, за кого захочу, бо як ти мене не видаш, до Дунаю скочу. Скочу до Дунаю, де найглибше буде, отоді вже й подивлюся, чи жаль тобі буде".
То малася б бути, поза всім, вельми гарна пісня, але Іваниця вловив недвозначно-осудливий погляд Дулібів і вимушений був відмовитися від заповзятого наміру, хоч і кортіло йому подарувати цим гарним людям гарну пісеньку, де зухвальство молодості досить вдало перепліталося з тугою, а на серці в Іваниці, попри все, коли казати відверто, було досить-таки тужливо, він збагнув, що віднині безжурному життю настав кінець остаточний, до Києва вороття не бачив, про неприступну Ойку мав би забути навіки, все лишалося позаду, а попереду чигала невідомість, яку Дуліб всіляко намагався перетворити на загрозу в безвихідь. Як на Іваницю, то не дратувати цього дивного князя мали б вони обидва, а забавити його піснею, а чи байкою, а тим часом роздивитися, що воно тут і як, може, й не хитруючи занадто, але й не пручи напролом, як тур крізь дикі хащі.