Але тут меря, примірявшись до князевих сідниць, усмажив Юрія так, що той од несподіванки перевернувся на спину, тоді сів на лаві, продираючи очі, задихнувшись од болю, гніву, найбільше ж — од здивовання.
— Ти чим мене вдарив?
— Вдарив, — спокійно повторив меря.
Вацьо брязнув ковшиком об каміння, враз прискочив до князя, перепуджено плямкнув своїми великими, як перепічки, губами:
— Що тобі, князю, вацьо?
— Цей дурень мене шмагонув якимись колючками, — засміявся Юрій.
— Ти що! — вхопив за плечі мерю Вацьо. — Кого б'єш? Князя б'єш, вацьо!
— Князя б'єш, — повторив добродушно меря. — Думав, не князь — чоловік, думав. Віник для чоловік.
— Князя треба знати, вацьо!
— Голий чоловік — голий чоловік. Нема князь. Є чоловік або нема чоловік. Віник для чоловік. Для голий чоловік.
— Ну ж я тобі! — загримів розтоптувач чобіт, але Юрій не дав йому розходитися:
— Облиш його, Вацьо. Він хотів як ліпше. Чоловіком хотів мене зробити. Бо князем може бути кожен дурень, а от чоловіком…
Поки ж Юрій випарювався в баньці, його улюблені слуги та отроки, що завжди супроводжували князя, готувалися до невеликої, але урочистої, як водилося, учти.
Князь не любив учтувати ні з воєводами, ні з боярами, з старшою дружиною сідав до трапезування лиш при доконечній потребі, а здебільшого мав перед очима своїх улюбленців, приємно йому було споглядати на молоді, чисті лиця, на які життя ще не наклало відразливих машкар хитрощів, хтивості, запобігливості й жорстокості — цієї дикої, протиприродної мішанини властивостей чужих і ворожих людині, та водночас і рокованих їй не знати за які гріхи.
Ще мав звичай князь Юрій: у походах, тяжких і виснажливих, та й у короткочасних об'їздах своїх волостей, не міг обійтися без гарної мерянської баньки, для чого завжди споряджано попереду княжого походу вмілих теслів, і вони ставили нову, з запахом стружки, чисту й світлу, як мед у щільниках, баньку і неодмінно в місцях мало приступних не те що для людей, а й для звірів: то на острові посеред річки чи озера, або в пущі, то в дикій ярузі, виритій за тисячі літ невтомним струмком. Так і цього разу поставлено було баньку на острівці посеред річки, і хоч річка не була глибока і до острівця князь легко добрів верхи на коні, все ж видимості неприступності дотримано й цього разу, і заповідалося, що Юрій вийде після миття в настрої піднесеному і гарно посидить з своїми людьми, слухаючи вже вкотре хвалу собі й славу, мовлену, проте, устами незрадливими, породжену в серцях незіпсованих і чистих.
Князь після купання пив лише половецьке пиво з проса, пив охоче й багато, це вже знали всі, тому везли за Юрієм достатні запаси цього трунку; ще відомо було, що князь ревниво стежить за тим, щоб пили і їли всі, хто сидить з ним за столом, бо, як він вважав, чоловік щирий і правдивий має пити і їсти, не відмовляючись, разом з усіма; коли ж вередує, або ухиляється всіляко, або й геть відмахується, то в такого, за всіма прикметами, нечисте сумління. Здоров'я тут до уваги не бралося, бо сказано вже, що князя Юрія оточували тільки молоді наближені, сам він, попри свої п'ятдесят сім літ, вважав себе, та, власне, й почувався молодим, ніби мав вісімнадцятку.
Князівські учти, хоч з якого б приводу влаштовувані, відзначалися хіба ж такою затяжливістю, а відомо: що довше сидіння за столом, то менше від нього пожитку. Сам Юрій жартома визнавав перед своїм старшим сином Андрієм, який не раз картав батька за марнування часу, що коли на цих учтах і не народжувалися справді великі думки, то зате багато великих думок тут було поховано навіки.
Та, може, воно й ліпше. Ніхто ж не знає, де загубиш, а де знайдеш. Згодом знайдеться чимало охочих докоряти Юрієві за те, що оточував себе улюбленцями і гайнував з ними час на учтах, але якось ніхто не задумався над тим, скільки непотрібних, а то й злих людей удалося уникнути князеві таким чином. А чи не уникав Долгорукий отаким дивним робом і самого життя? Тут не може бути однозначної відповіді, не міг би дати її навіть сам князь. Хоча безліч прикмет свідчило про відсутність таких намірів у заліського володаря. І коли отак спокійно випарювався він у баньці, сховавшись від цілого світу на час якийсь, там, у тому світі, діялося в цей час багато справ, в яких почувалася рука суздальського князя Довга Рука. Яка ще? Могутня, справедлива, щедра, єдинодержавна? Не слід намагатися дати відповідь передчасно. Бо й сам Юрій ще не міг цього зробити. Навіть старанний меря, шмагаючи князя віником з вплетеним у нього тернинням, не вибив би з князя ніяких визнань. Ну, та коли людину б'ють, то в неї вбивають знання чи що, а не видобувають там щось.
Юрій, здригаючись від колючих шмагань, міг би скупчуватися думкою лише на чеканні нового удару, а міг і пересилити єство і відбігати думкою у далеч, перебирати події неспокійного літа, ще раз дивуватися загадковій смерті князя Ігоря в Києві, клопотатися не досить успішними діями сина свого Гліба, який ось уже друге літо змагається з Ізяславом київським, помагаючи Святославу Ольговичу, метаючись між Переяславом, Курськом, Черніговом і Городком Остерським.
Міг ще Юрій думати про осінь, яка цього року теж мовби увійшла в змову з якимись ворожими силами. То наробила лиха несподіваними повенями, розлилися озера й ріки, позатоплювали шляхи, людські поселення. То вдарили морози, вода стала покриватися льодом, але тут налетіли вітри, зламали нетривкий ще лід, погнали воду валами, почався вже справжній потоп, а що безпричинно така біда ніколи на людей не звалюється, то й пішов поголос, ніби то все за гріхи. А чиї гріхи входять у лік? У простого чоловіка життя убоге, гріхів або нема, або ж вони геть мізерні. У бояр та воєвод гріхи не держаться, бо ті люди мають досить сили, щоб перетнути свої гріхи на когось. Лишається хто? Знову ж простий чоловік. А ще — князь Юрій. Бо від знатних відірвався, до простих не пристав, поставив себе самотою між усіма, отож і матиме те, що належиться за таку химерну свою поведінку.
Ну, та то все невловимість, чутки, пересуди. Про таке чи й станеш думати, коли твоє тіло набуло якоїсь невагомості, сам ти пронизаний парою, стаєш уже мовби парою чи Божим духом, і навіть в жорстоких ударах колючого віника вже немає болю, а ніби суцільне блаженство.