— Нічого. Коханець повинен бути лякливий. Звикай.
Обом їм судилися довгі роки роздвоєного, затаєного
життя, обоє каралися тою нещирістю, але їхня молодість трощила всі незримі перешкоди порядності й забобонів. Неспроможні побороти таємну пристрасть, вони вигадували безліч виправдань для себе, коли ж ніякі виправдання не помагали, тоді Марія на чергові побоювання Дулібові зі сміхом відказувала:
— Навіть хутро горностаєве, щоб виказати його ненаганну чистоту й білість пречисту, здобиться чорними хвостиками. Так і жона для високої цноти повинна мати цяточки зрадливості або хоч загонистості.
Вони приховували свою любов з такою вмілістю й винахідливістю, що іноді самі собі видавалися геніями подвійного існування, а то навіть не вірили, що можуть належати одне одному, всупереч волі цілого світу.
Та при всьому тому Дуліб твердо знав: ця жінка судилася йому самою природою, долею, всім сущим, і коли закони людського існування стали на заваді, треба було або ж їх зламати, або, коли неспромога, обійти з тою високою вмілістю, на яку надихає людей справжнє кохання.
Ще він знав: ніяка сила не відірве його від цієї жінки, і нічого йому вже не треба на цій землі, окрім Марії, окрім її поцілунків, окрім вогнистого, невситимого її тіла.
Дуліб лиш посміювався на зневажливі слова про жінок, що їх щоразу вишукував суворий канонік Матвій, який сповідував целібат не лише для священиків, а готовий був і всіх чоловіків схилити до цього стану, який давав би їм цілковиту незалежність від жіноцтва, від чого в світі відразу зменшувалося вполовину злочинності й неправди.
— Мій друг Петрок Власт, — казав Матвій, — загинув у той самий день, як забачив очі руської княгині. Він став рабом і наполовину втратив свою мужність, а незалежність загубив цілком. Ти ж, лікарю, належиш до чоловіків справжніх, бо ще й досі не спокусився примарливою привабою невіст, знаючи, певно, що приваба та мимойдуча і несправжня. Ось що писав клюнійський абат Одо про жіночу красу: "Краса тіла їхнього міститься виключно в шкірі. Бо коли б люди могли бачити, що під шкірою, їм би зогидився самий погляд на жінку. їхня приваба складається з флегми й крові, з вологості й жовчу. Якби хтось задумався над тим, що ховається в ніздрях, у горлі, в череві, він би дійшов до висновку, що там лиш нечистоти. Коли ж навіть кінчиком пальця гидуємо доторкуватися флегми або калу, то як же можемо прагнути обіймати торбину з лайном?"
— Дорогий каноніку, — казав Матвієві Дуліб, — вже досить довго блукаю поміж людьми, вивчаю людське тіло і те, що його оточує, і чим далі переконуюся, що кожній частці людського тіла можна знайти відповідники в оточенні, на землі й на небі, а раз так, раз усе існує в гармонії й нерозривності, то як можна зневажати одне, виставляючи щось інше? Як можна відкидати любов жінки, коли ми з тобою з'явилися на світ внаслідок такої любові і тільки завдячуючи жінці-матері, яка перед тим, як стати матір'ю, кохала і була кохана, тільки завдяки тій жінці ми з тобою можемо тепер насолоджуватися книжними знаннями, вивчати мови й нові науки, стежити за діями цілого світу і навіть вище: судити цей світ і все суще в ньому, судити з тою силою розуму й пристрасті, якими наділила нас знову ж таки хто? Вона, жінка.
— Твої слова приведуть тебе до падіння, лікарю! — в засторозі піднімав руку канонік. — Стережися, сину мій. І знай, що ніхто так не бажає тобі добра, як я, твій наставник і отець прибраний.
Нещастя прийшло звідти, звідки його ніхто й не ждав. Нещастя звалося Агнешка. Власне, звалася вона Агнесою, бо походила з німецького княжого роду, але в Польщі названо її Агнешкою, підкреслюючи тим не так її неминуче спольщення, як зневагу тамтешнього люду до норовистої й мстивої чужоземки, що стала жоною молодого князя польського Владислава, найстаршого сина Кривоустого.
Владислав пошлюбив Агнесу майже тоді, як одружився Петрок Власт. Нова княгиня походила з вельможного німецького роду Бабенбергів. Батько її був маркграф Австрії, мати — дочка германського імператора. Чотири предки Агнеси носили титул германського імператора, а по смерті останнього з салійського дому Лотаря імператором став зведений брат Агнеси Конрад з роду Гогенштауфів. Отож Агнешка мала за собою цілі покоління пиховитості й зневаги до всього, що нижче за імператорів і їхніх родичів; вона не привезла до Польщі такого великого посагу, як привозили руські княжни, зате була безмежно бундючна і, власне, прибула до цієї слов'янської землі не так щоб виконувати роль жони княжої, як самій правити землею й людьми, до того ж правити жорстоко, твердо і неправдиво.
Коли після смерті Кривоустого його син Владислав став на чолі Польської землі, настали для всіх лихі часи. Загрожені були не лише прості люди, а навіть вельможі, ніхто не знав, яка доля спіткає його завтра, кожен приготований був на все найлихіше, а хто не хотів покірливо ждати й пробував збунтуватися, той однаково нічого не досягав, тільки й того, що кривда падала на нього, сказати б, позачергово, коли може йти мова про черговість у такім похмурім ділі, як відбирання майна, вигнання, виколювання очей або й сама смерть.
Петрока Власта Агнешка до часу не зачіпала, може, вона й зовсім не хотіла усувати цього вельможу, багатства якого були їй знані досить добре, але не могла й відмовити собі в приємності бодай чимось відчутно дошкулити цьому чоловікові, який при бажанні міг би купити весь княжий дім заодно з нею, бабенберзькою княжною, гордою, але, на жаль, не вельми маєтною.
Заздрила Агнешка Петрокові ще й через його жону, що була так само молода, як і княгиня, але набагато вродливіша, славилася розумом, стриманістю, головне ж: чеснотами. В жіночі чесноти Агнешка вірити не могла ніяк, тому взялася простежувати життя Маріїне в найпотаємніших його виявах і врешті довідалася через щедро підкуплених, а ще більше заляканих прислужників про зв'язок боярині з лікарем.
На ловах, які Петрок влаштовував для князя Владислава в своїх шльонських лісах, князь мовби жартома кинув, що Петрокові не слід би гаяти час на вганяння за звіриною, бо його жона, користуючись тривалою відсутністю свого немолодого вже мужа, зраджує його з набагато молодшим і міцним лікарем прибічним.