Отож розповідь переходить на Дуліба.
Почати з того, що жив чоловік на ймення Кузьма, прозваний Дулібом.І не через батька і навіть не через діда. Може, тільки пращури його походили з дулібів з-над Дністра, але де ті дуліби, важко й сказати, бо зникли й перекази про них, а відомо ж, як швидко зникає все те, що не полишає сліду в людських душах. Ну, то от Кузьма одержав своє прізвисько не тому, що лишився в ньому корінь дулібський, а мабуть, через свою спорідненість з тим давно зниклим плем'ям, спорідненість же ця полягала в загадковості. Бо коли пішов по людях і став виказувати своє лікарське вміння, то межувало воно з чаклунством і чарівництвом; чоловік цей не міг сприйматися нарівні з іншими, його хотілося вмістити в часи давно минулі, поміж людей, саме ймення яких відлунює незбагненністю.
Для самого ж Дуліба його вміння з'ясовувалося вельми просто. Він перейняв його від матері та від баби, а тим дісталося в спадок від їхніх матерів і бабів; прекрасне вміння лікувати людей переходило в їхньому роді від одної жінки до іншої, так тривало багато поколінь, може, ряд цей продовжився б і далі, в безконечність, але смерть малої доньки, а потім народження хлопця несподівано урвали безмежність жіночої лінії; постала загроза цілковитого зникнення їхнього вміння, допустити цього ніхто б не міг, тому малого Кузьму стали навчати того, на що, як досі вважалося, здатні були серед них лише жінки з їхньою чутливістю й витонченістю.
Власне, як подумати, то лікарняне вміння їхнє належало до найпростіших. Тут не важили навіть трави, а чи там солі, або ж усілякі дивогляди, як-то: сушені жаб'ячі лапки, товчений панцир від черепахи або пояс з турячої шкіри. Все робили руки, точніше, пальці. Відомо, що кінчики пальців, може, найчутливіші місця в людському тілі, а жінки з роду Кузьминого мали пальці, сказати б, надчутливі, і природа подарувала тим жінкам пальці особливої будови, з якимись мовби подушечками на кінцях, і ось тими подушечками лікарка розтирала, розминала, погладжувала зболілі місця в людини, іноді просто дотикалася, де болить, або там, звідки хворощі розходилися по всьому тілі, — і пропадав біль, зникала слабість, відступала неміч, все "ніби рукою знімало", та й справді рукою. Малого Кузьму навчали всього: і як з одного лиш погляду визначити характер людської недуги, і як вловлювати пальцями хворощі й викидати їх з людського тіла, і як поєднати понадприродну чутливість пальців з міцністю й витривалістю, бо в людей неоднакове тіло; є м'яке, як віск, є ніжно-шовковисте, є таке, мов сире тісто, а є міцне й затверділе, мов корінь або камінь. Іноді на тілі створюються ніби вузли з вірьовок, які б ліпше й не розминати, а просто розрубувати, вирізати, виривати, але не можна порушувати цілісність людського тіла, бо воно дається один раз і створене в прекрасній замкненості й досконалості, від найменшої ж рани стає схожим на дуплисту березу, яка щовесни болісно плаче своїм соком, або на сосну з жорстоким надрізом на стовбурі, що з нього викапує живиця, або на липу, на яку жінки вішають усі свої прокляття для чоловіків, від чого на тім дереві так багато неприємних наростів.
Дуліб уже зажив лікарської слави на той час, коли в землях, де він мандрував між людьми, переходячи від одного хворого до другого, поширилася чутка про хворощі князя Володаря з Перемишля.
Чи можна зажити лікарської слави, маючи вісімнадцять літ від роду? З жіноцтвом — інакше. Немічних приводили або привозили до всіх Дулібових попередниць, як йому розказувала мати, ще коли ті були зовсім дітьми. Вважалося навіть, що дитина чистіша і володіє більшою цілющою силою, ніж доросла людина. Багатолітній досвід до уваги не брався, бо хвора людина про досвід не думає, мудрості не потребує, — вона жде тільки чуда, а чудо може вилитися тільки з ясних дитячих очей. Це — про дівчаток.
Але чудо від хлопчика? Про таке не чувано. Малий Кузьма, переймаючи тонке материне вміння, мав покладатися не на чудо, а на самого себе, тому, не чекаючи, поки осягне всі складнощі й глибини таємничого мистецтва, відважно кинувся в плавбу по невідомих морях людських страждань, вибираючи попервах випадки легкі, майже незначні, пропонуючи свої послуги таким малим хлопцям, як і сам, лікуючи й не навсправжки, а мовби жартома, мовби ведучи якусь веселу гру, що тільки краєм зачіпала людську недугу, його й не сприймали всерйоз, дражнили то Розминайлом, то Розтирайлом, то Гладуном або Гладунчиком. Але випадки зцілень від доторку хлопцевих пальців намножувалися з часом, вони вели за собою чутку, далі — захват, а там і славу, що, як відомо, літає хоч і без крил, та проникає повсюдно. Іноді слава приваблює чоловіка, веде за собою, іноді штовхає навіть поперед себе. Так, зрештою, сталося й з Дулібом, який у вісімнадцять літ вже мав це прізвисько, опріч того мав неспокій у душі й потяг до мандрів поміж людьми, переходячи від одного хворого до другого, не вибираючи собі немічних, серед яких могли бути багаті й бідні, знатні й геть невідомі, але перед недугою всі вони мали рівність, отож до кожного повинен був поспішати він, Дуліб Кузьма, зрадивши звичаєві цілих поколінь жіноцтва з свого роду, яке сиділо на місці, очікуючи хворих до себе. Зрада ця могла заноситися до лічби тих незчисленних зрад, які можна виправдати. Бо не кожний хворий має спромогу добратися до лікаря, лікар же, та ще коли він молодий і дужий, має собі коня і сподівається на гарний прийом повсюди, такий лікар добереться куди завгодно.
Дуліб добрався аж до Перемишля, і слава, залетівши поперед нього на князівський двір, запровадила молодого лікаря перед очі самого князя Володаря, правнука Ярослава Мудрого, сина відважного Ростислава Володимировича, який у Тмутаракані був отруєний грецьким катепаном, випивши вино з чаші, що з неї перед ним відпив катепан, непомітно впустивши потім у те вино отруту з-під нігтя.
Володар, чоловік уже немолодий, далеко за п'ятдесят літ, страждав нападами серцевої млості, яким передував тяжкий гнів, з роками гнівливість князева не вгавала, а ще посилювалася, відповідно посилювалися й напади млості, так що іноді князь упадав навіть у непам'ять. Не помагало ніщо: ні трави, ні заморські лікарі, ні молитви, ні бурмотіння знахарів. Пояснювали всі неміч князеву його тяжким життям, але від цього Володареві не легшало. Про своє тяжке життя знав і без нагадувань. Пам'ятав усе. І як лишилися малими сиротами після отруєного батька в далекій Тмутаракані Рюрик, Володар і Василько. І як жили у Володимирі на хлібах у князя Ярополка Ізяславовича, не маючи ні волостей, ні навіть слуги, щоб осідлав коня. І як отримали від Всеволода Київського Червенські городи, але змушені були битися за них, то з своїми князями, то з ляськими. І як Святополк Київський осліпив брата Володаревого Василька, злякавшись зростання сили двох Ростиславовичів. Володар і сліпий Василько не покорилися і два десятки літ змагалися за свої землі з сином Святополка Ярославом, який колотився у Володимирі й околицях, то втікаючи до польського князя Болеслава Кривоустого, за яким була сестра його Збислава, то каючись перед Мономахом, то знов ламаючи клятву й розпочинаючи чвари.