— Легко відмовлявся від своїх слів, а такий завжди підозрілий. Віри йому немає. Та вбивати його ніхто не думав. Виникло якось, ніби з неба впало. Так наче Бог почув наші благання і дозволив збунтуватися. Як здійнялася крикнява на вічі серед отих підкуплених горлодерів, то впав з собору згори чорний крук, і те прийнято як знак смерті, після чого вже не було рятунку для Ігоря. Та однаково й без нього ще багато князів. Тут вийшло так: кричали одні, а вже били, може, й інші, бити могли й усі і не самого Ігоря, а який князь попався в руки — того й били. Так і Володимирові дісталося, і малому Михалкові, могли б і затовкти на смерть обох.
— І ти бив?
— Не дотоптався.
— Мені сказали: вбив Кузьма, син дружинника Войтишичевого Ємця, сліпого віддавна.
— Брехня, мабуть. Не знаю Ємця, не знаю й Кузьми, а тільки коли тут замішаний Войтишич, то повинна бути брехня. Не міг один чоловік убити Ігоря.
— Удвох вони. Ще монах Прибрамний з монастиря святого Феодора. Відчинив браму, показав, де князь, сам перший кинувся бити. Не бачив?
— Сказав же: не дотоптався. І не шукав би я винних, бо тут винний цілий Київ, а город винний не може бути.
Хіба що Гора. Гора — то ще не Київ. Там від брами до брами легко пройде мала дитина, що тільки зіп'ялася на ноги. Простір незначний. Зате підлості — досхочу. А пристрасті? Дрібні. Лізуть один одному на плечі й на голови. Той, щоб вище зіп'ястися й діткнутися князівського столу, а той — дограбастатися вже й до самого Бога, вхопити його за бороду й першому чути Боже слово, щоб продати те слово з найбільшою вигодою. Хіба ж те все може називатися Києвом? Київ ось тут, вже наш Київ коли заклекоче, коли знесе свій голос вище усіх церков і палат, коли загримить своїм чистим гнівом, — отоді й іде слава по світах про наш город! А наші слова, наш гнів і наші колотнечі викликаються завше потребами. Бо чоловік повинен жити потребами. Як народився на землі під чистим небом, то так і має жити, слухаючи поклику землі під зорями, місяцем і сонцем. Є люди, які вміють чути голос землі, — то віщі люди, перед ними вклоняємося, їх слухаємо. Коли ж їх немає, то слухаємо своїх рук, як вони гудуть по роботі, чого вони просять і що велять чинити. Ось де Київ!
І Кричко показав Дулібові свої руки, попечені вогнем, затвердлі від заліза, потемнілі від років, довгі, якісь мовби безкінечні руки, за якими стояла вічність і які Простягалися у вічність теж.
Іваниця приніс приладдя, Дуліб розташувався коло дубового пенька, записав у свій пергамент: "Володарі смертні, але потреби людські вічні".
Кричко визнавав тільки два стани для чоловіка: робота й розмова. Коли не стояв коло своєї домениці, то мав би наговоритися зі своїми гостями, посланими йому випадком.
— Смерть завжди комусь слугує, — сказав він Дулібові. — Треба шукати не винуватців, а тих, хто має користь від смерті того та того чоловіка. Раз убито князя, то й шукати треба серед тих, де він був: серед князів, бояр та ігуменів. Ти там і шукав, а опинився в нас.
— Не шукаємо тут — ховаємося, — сказав Дуліб. — Попередила нас чиста душа, щоб не зоставалися там, де були. Та й убивців названо. Тепер треба йти їхнім слідом. А сліду не відаємо.
— Не гоніть сліду, коли хочете моєї ради. Шукайте корисливих.
— Повинні показати, що князь Ізяслав чистий перед Богом і людьми. Ось.
— Хіба він князь?
— А хто ж?
— Марнославний розбишака. Та ти його лікар, отож ліпше вмовкнуги.
— Лікарі зикли дивитися правді у вічі.
— То вже й сказав тобі всю правду.
Дуліб записав: "Чоловік повинен жити потребами. Найперша потреба — правда".
Зранку другого дня вони з Іваницею поїхали на київський міст через Дніпро. Воєвода Мостовик, весь у жовто-зеленій сивизні товстих, мов снопи, вусів на понурому обличчі, чоловік неописаних старощів, наставлений, здається, ще князем Володимиром Мономахом, за якого споруджено цей дивний міст, вислухав посланців Ізяславових, яким конче треба знати, хто проходив по мосту з Києва того дня, як було вбито князя Ігоря, вислухав уважно, довго мовчав, а тоді сказав ні до чого:
— Гарно, гарно.
— Оце! — не стерпів Іваниця. — Ми йому про смерть у Києві, а він нам: гарно.
Воєвода звелів засідлати собі коня й поїхав з посланцями до мосту, де стояли два охоронці, люди віку невизначеного, обшарпані, зате з новими і гострими вже з самого вигляду сокирами на довгих держалнах і з очима теж гострими, як леза сокир.
— В ту п'ятницю хто стояв? — спитав воєвода Мостовик, натискуючи на слово "ту", бо тут, видно, запам'яталася п'ятниця вбивства київського і вже вирізнятиметься з-поміж інших п'ятниць ще досить довго, коли й не завжди, поки стоять над мостом наставлені київським князем воєводи.
— Микита й стояв, — сказав один з охоронців, киваючи на свого товариша, який не рвався виказати себе перед воєводою, ще не відаючи до часу, нащо Мостовик допитується.
— Гарно, гарно, — промурмотів Мостовик і кивнув Дулібові на Микиту: — Ось.
Дуліб поспитав охоронця, чи міг би він сказати, хто того дня перейшов через міст з Києва, та й не перейшов, може, а перебіг, утікаючи, переляканий чи просто збентежений, закваплений.
— Та ти хто? — поцікавився Микита, надаючи гострому своєму окові виразу хитрого, геть не очікуваного в такому, здавалося б, вірному воєводському слузі. Бо не завжди, бач, обшарпаність зовнішня свідчить про те, що й душа в людини геть обдерта.
Дуліб сказав, хто вони з Іваницею і яке тяжке діло покладено на них.
— На кожного, мать, щось покладено, — мовив Микита, — і кожен несе своє. Ваше діло шукати, а моє стояти. А вже що там повз мене йде, то мені однаково. Аби мито платило для нашого воєводи, та не припускалося забіяцтва. Бо вже тоді покажу, що маю топір.
— Так, добрий чоловіче, — спробував злагіднити Микиту Дуліб, — ти стоїш, і око в тебе пильне. П'ятницю теж маєш пам'ятати, бо в Києві сталося вбивство вельми злочинне, хоч, до речі, вбивства всі повинні залічуватись до злочинних. Але це було аж занадто злочинне. То ось. Чи не пригадуєш — не перебігали тої п'ятниці мосту два чоловіки? Один з них мався бути чернець молодий ще зовсім і, кажуть, розумний на вигляд, а другий — отрок з воєводської дружини, при зброї, певно, і з забіяцькими очима, а ти ж забіяк розпізнаєш з одного лиш погляду.