Могли б сказати про щастя ті, в кому ще не вбито було прагнення до волі. Ось син Мономаха, відірваний од Києва цілих п'ятдесят літ, князь, якого славлять усі вільні, втеклі, скривджені, упосліджені, повернувся до славного слов'янського града, прийшов ї сяде на стіл батька свого і простягне руку до всіх простих людей.
Могли сказати так київські добросерді бабусі, розчулено плачучи від самого імені Юрієвого, для них він був дитиною, малим хлопчиком, який десь зник на п'ятдесят літ, а тепер повернувся, босий стояв перед брамами Києва, босий ступив на святу землю, цілував ту землю, як рідну матір, бо ж і мати його лежала в тій землі, батько рідний знайшов у ній успокоєння.
Могли б сказати так і всі люди бідні, ті, хто не мав нічого ні на землі, ні під землею, хто не мав чого втрачати, але щоразу сподівався на ліпше, яке міг принести новий князь.
Але тут же стояв Кричко і, не стишуючи голосу, погукував:
— Князь? А нащо він? Колись, мабуть, не було князів. Хоч, правду кажучи, коли копнути моїх пращурів до третього чи й до четвертого коліна, то поверх мертвяків скрізь знайдеш князя.
А десь з-за спини повзли шепоти:
— Хіба то князь? У сорочці, як жебрак або блаженний! Ізяслав — ото князь! Весь у залізі, й дружина його в залізі.
— Дурню, мало тобі заліза! Моли Бога, аби каша була!
— Босий — і князь! Та в князя за один чобіт город можна купити, а цей п'ятами блискає, як гуляща баба задом!
— Без чобіт іде, бо ноги намуляв. Пішки з самого Суздаля чимчикував!
— На коня боїться сісти!
— Кажуть, на кобилі катається, а на жеребця не сідає, щоб той не скинув.
— Сидить на кобилі, смирній і гладкій, як піч.
— 1 в'їхав не через Золоті ворота, як личило б князю, а вповз через Подільські, неначе купець паршивий.
— Він тобі покаже купця паршивого!
— Втовче ніздрями в багно!
— Прийшов помститися за вбивство Ігореве!
— Такий, як і Мономах, — справедливий!
— На кому мститиметься!
— Та на тобі ж, дурню! Мстиславовичі втекли, а ти зостався.
— На мені що? Хіба вошу вб'єш!
— Яке сміття, така й мітла! Бачиш же, який то князь.
— А чого? Гарний князь, наш, простий, видно, чоловік, такий не зобидить ні смерда, ні вдовиці, а боярина за горлянку може й схопити.
— Віддасть усе суздальцям. То були бояри наші, тепер будуть ще й суздальські.
— Київських повитурює в шияку!
— Суздальці й з тебе порти стягнуть.
— Нас сорока не розклює!
До Юрія долітали поодинчі слова, вигуки радості й злі пошепти. Він довго лежав, розкинувши хрестом руки на землі; коли підвівся, під ноги йому простелено червоне сукно; він ступив на нього так само летючо, як колись на полотно, розстелене руками його матері Євфимїї; входив у Київ урочисто, входив переможцем, грали дзвони, ви співували багатоголосо пишновбрані ієреї, кричали кияни радісно, піднесено, доброзичливо, але водночас і не без зненависті та пересторог.
О, мій вічно невдоволений народе!
За Долгоруким і його синами та сприязненими князями вступала в Київ сила, яка мала б залякати ворогів і заспокоїти друзів.
Першою йшла суздальська дружина Юрієва. Вся в залізі, круглі щити в кожушках золотих, в середині щита — золотом пущений лютий звір, готовий до пострибу, — князівський знак Долгорукого. Князь мав дарунок од ромейського імператора Мануїла: залізний панцир, покритий золотом всуціль. Панцир той везено, приторочений упоперек до сідла буланої кобили Долгорукого, золото сліпило очі, кияни роззявляли роти на таке диво, заціпило навіть тим, хто постеріг лихий знак у отому пустому панциреві, кинутому впоперек сідла.
За суздальцями йшли володимирці, у високих гостроверхих залізних шоломах, в мідяно-червоних калантарях, з широкими мечами на поясах; коні у всіх були невеличкі, але жваві, широкогруді, твердокопиті, аж прискала на всі боки земля, і кияни відпльовувалися та протирали очі.
Тоді повалили крізь ворота пішці, величезні, кудлаті люди, простоволосі, сховані до самих колін у дерев'яні бехтерці, з дерев'яними ж, завбільшки з добрячі двері, щитами на лівому плечі, а на правому в кожного — ратище, на яке можна б підняти цілого ведмедя.
За пішцями їхала білозерська дружина, віддана князе ві Ростиславові взамін постріляної й пополоненої Ізяславом. їхали на храпастих кониках біловолосі й синьоокі вої, в шкіряних каптурах, з шкіряними вугластими щитами, з сокирами на довгих держаках, коло сідла в кожного волохате ведмедно, аж кияни закляли: "Оце вже вошви навезуть у Київ!"
Тоді пройшла дружина Глібова — коні мовби київські, високі, годовані, воїни в кольчугах, в залізних шоломах, з мечами й ножами запоясними, і сулиці над головами — мов молодий ліс.
Вятичі йшли пішо. Мали на собі шкіряні шапки-стовбунці, безрукавні непробивні кожухи догори вовною, на лівому плечі червоні щити з круглими мідними ґудзами посередині, на правому плечі в кожного величезна сокира.
Берладники затопили Київ барвами, нестримністю, зухвалістю. їхали хто як хотів, дехто йшов піший; одні мали на собі панцирі, кольчуги, бехтерці, калантарі, куяки, лати, байдани, юмшани; другі — шкіряні прикривки для грудей та спини; треті пріли в кожухах; четверті красувалися в сукнах та шовках, виблискували срібними, на вертлюгах поясами; ще інші мали на собі довгі слов'янські сорочки з льону, так що не знати, чи й були під ними хоч сякі-такі ногавиці, зате в інших ноги прикриті були залізними бутурликами від коліна до ступні; тут можна було бачити всяку зброю: мечі довгі й короткі, широкі й вузькі, самоклепи і заморські, з простими держалнами і з рукоятями, в які врізані трави золотні й срібляні; ножі запоясні, підсайдачні, захалявні, а в декого й оті, що в фрягів та германців звуться "мізеркордія", себто ножі милосердя, якими добивають смертельно поранених, аби вони не мучилися перед кончиною; списи, сулиці, ратища; луки руські, половецькі, ромейські, іверійські, з костяними й мідними вставками, з шовковими тятивами; замашні дубці й здоровенні довбні, всаджені залізними або мідними шипами, а то й гострим кремінням, — з берладниками мовби проходили перед киянами цілі віки, ще від воїнів Олега та Святослава; проходили діди, батьки, сини, багато хто впізнавав серед цих безжурних воїнів свого, лунали радісні й болісні крики, були обійми, сльози, чулася й клятьба, не обійшлося без погроз, коли боярин впізнавав свого втеклого; кияни дивилися на берладників, берладники дивилися на киян, так би тривало, може, й до самого вечора, але вже вливалася в Подільські ворота нова сила, дика, несамовита, ворожа, страшна для Києва ось уже протягом сотні літ.