Зміна віри найперше шкодить історії. Там, де віра не змінюється, історія завжди відзначається більшою достовірністю. Християнські священики заплутали літописи всіх навернутих ними народів, знищили й спотворили перекази галлів, валлійців, ірландців, саксів, слов'ян, фіннів, навіть ісландців, хоч серед того маленького народу, де пам'ятали навіть імена всіх тих, хто першими переплив холодне море й ступив на непривітну, розклекотану від підземного вогню землю, здавалося б, мали існувати й не легенди, а точні історії, не покаламучені ніякими вигадками і брехнями. Однак слуги нового Бога, переслідуючи й нищачи істину, всіляко підтримували всезагальне легковір'я, бо на ньому будувалася їхня власна значимість, через те звичка до легковір'я, лжі стала такою, що не існувало нічого, в що люди не готові були повірити. Ніщо не ображало їхнього жадібного слуху. Розповіді про передрікання, чудеса, видіння, лихі прикмети, жахливі явлення небесні, найдикіші безглуздя передавалися з уст в уста, переписувалися з книги в книгу, мов найбільші скарби людської мудрості. Спраглі істини, люди замінювали її вигадуванням дурниць і брехень, а щоб вигадкам вірилося, то дочіпляно їх до подій справжніх у такий химерний спосіб, що важко було й збагнути, де ж правда, а де лиш гра уяви. Так ігумен Данило, який ходив у Єрусалим в часи князювання Святополка Ізяславовича, розповідаючи про те, як бачив своїми грішними очима самозапалення кадил на могилі Христа, кликав у свідки своїх супутників новгородців і киян Седеслава Іванковича, Горослава Михайловича та двох Кашкичів і додавав для ще більшої правдивості І опис того світла; мовляв, "святе світло горить не так, які вогонь земний, але світиться інакше й вельми гарно, а полум'я його червонувате".
Може, Силька й повірив би в святий вогонь, у дияволів, у кінець світу, у новий всесвітній потоп, та, видно, З різонуло його відворотне життя ігумена Ананії, хлопець озлобився душею, а людина в такому стані надає перевагу лише справжньому, хоч яке воно було б непривабливе, жорстоке, а то й ганебне.
Однак Сильчина рука була занадто стриманою в описі того походу, який, власне, поклав початок здійсненню великої справи, задуманої Долгоруким багато літ тому. І Може, він ще не все знав, може, не навчився на той час | ставати на місце кожного, про якого оповідає, бо для | цього, певно ж, треба мати душу велику, якою Силька, здається, похвалитися не міг.
Виклад подій почати треба з того, що ніхто не повірив, ніби Долгорукий справді йде на Київ. Не повірив і Ізяслав, одержавши звістку від Давидовичів з Чернігова про те, що Юрій уже ввійшов у землі вятичів, якими володіли чернігівські князі. Бо коли Долгорукий не став захищати суздальської землі від київських, смоленських та новгородських полків, що зробити йому було б набагато простіше й легше, аніж вирушати на південь, зазнаючи злигоднів у путі, нестач війська й припасів, коли, отже, він сидів тоді в Суздалі й спокійно приглядався, як Ізяслав з братом і сином плюндрують його землю, то хто ж міг збагнути його нинішній намір, і чи то справді могло таке бути, щоб полки Долгорукого бралися аж на Київ?
Та ще й не встиг Ізяслав як слід подумати і поплакати прилюдно серед своїх бояр та воєвод, а вже Київ загримів у щонайдальших своїх закутках, на торговищах, у церквах, на вулицях, серед димів Гончарівки й Кожум'як, дзенькоту ковальських молотів, стукоту теслярських сокир, погуків на почайнинських пристанях, по дворах і в хижах; услід князеві і його прислужникам котилося, розлунювалося, несамовитою страшне, загрозливе, як небесне знамення, як заповідання неминучості, слово: "Долгорукий!"
Ізяслав мерщій спорядив послів до Володимира Давидовича в Чернігів, нагадав тому про хресне цілування, велів їхати до Святослава Ольговича, щоб зготовлявся й той та з усіма доспівав до війська Ізяславового і разом виступав проти Юрія.
Святослав теж ще не вірив у справжність намірів Долгорукого. Він нічого не відповів послам, затримав їх, поставив коло них сторожу, щоб ніхто не довідався, з чим приїхали, сам же мерщій погнав вірних людей настріч князеві Юрію спитати того: "Чи справді йдеш? І на кого? Чи не на мене, чи не погубиш волості моєї?" Юрій відповів: "Як то не справді? Синовець мій Ізяслав прийшов на мою землю, повоював її, попалив, та ще й сина мого вигнав з Руської землі, і волості йому не дав, і соромом мене покрив. Тепер або ж сором з себе скину й за землю помщуся і честь свою відновлю, або ж голову покладу".
Святослав умів вибирати дужчого; від недовір'я він вмить перейшов до впевненості в силі Юрієвій, раз той з такою безстрашністю й нагальністю кинувся на свого забіяцького синовця, тому прикликав Ізяславових послів і велів передати київському князеві таке: "Поверни мені все, що скажу, з майна брата мого убієнного, тоді лиш з тобою буду". Цим він одступався од свого хресного цілування Ізяславові й ставав на боці Долгорукого, київський князь втрачав одного з своїх досить непевних союзників, але це його ще більше ствердило в переконанні, що Юрій цього разу має наміри дуже грізні.
Тоді Ізяслав мерщій спорядив гінців до свого брата Ростислава в Смоленськ, прикликуючи його на поміч, але тепер уже смоленський князь не міг повірити в справжність походу Долгорукого і звелів переказати Ізяславові, що вирушить лиш тоді, коли суздальці пройдуть Чернігів і вдарять ще далі на південь…
А Святослав тим часом виїхав навстріч Долгорукому, й зустрілися вони коло Яришева, разом обідали, і вірний Вацьо затягав пісню про те, що "хто кого спограє, той того спіймає, а князь спограв, да й ворога спіймав, прив'язав коню до хвоста. А пустив коня по пужарищі. Чорний пужарець ніженьку коле, ніженьку коле, все підбуждає, що сліди кровця все заливає, а чорний ворон все залітає, а з слідів кровцю все випиває…"
— Не проливати кров іду, — сказав Юрій, — бо міг би пролити її ще взимку, зустріти Ізяслава на Волзі, вирізати на пень усю його дружину. Але навіщо? Хай злякається моєї сили і відступиться — ото й усього. Не спалю жодного города по путі, нічого не поруйную, бо вже до сить було руйнувань. Можу взяти будь-який город, і самий Київ так само. Поставлю ящики, з яких метатимуть у город бочонки з горючою смолою, важкі бруси, втикані гострим залізом, каменюки. Звелю спорудити з дубових колод вежі й на котках підтягну волами до самих валів городських, а з веж вої суздальські стрибатимуть на голови обложених. Проб'ю брами стіноломами. Ввійду в город, сяду. То й що? А згодом супротивник мій так само обложить у городі мене і почнеться те саме. Треба, щоб у цілій землі був один-єдиний господар і не мав він супротивників, а всі людове щоб були заодно. Половців наймаю навіщо? Бо живуть на нашій землі, вже їх нікуди не подінеш, раз прийшли сюди ці люди. Окрім того, хочу відвернути їх від набігів та грабувань, привчати до нашого способу життя. Не кожен це збагне, а дехто й не захоче ніколи збагнути — та перед сумлінням своїм чистий я.