— Не думав я… Вона мовчала.
— Що тепер? — знову спитав він.
— Що? — спитала й вона.
— Вивела мене, виманила, а що тепер?
Вона мовчала, тільки здригалася всім тілом, а може — то вітер?
— Як же Іваниця? — спитав він безпорадно, маючи на увазі не Іваницю, а себе самого, і дівчина, щоб порятувати його від безпорадності, пішла йому на поміч.
— А що мені до нього? — сказала вона зухвало.
— Марив тобою до Суздаля, і там, і звідти, й тут… Це в нього таке вперше…
– І в мене вперше… Чоловіки рвалися до мене, а я нікого не хотіла. Всі осоружні…
Він поцілував її розпачливо і задихнувся од того поцілунку, так ніби то було вперше в його житті.
Вона все ж таки спромоглася знову вирватися від нього, відскочила, десь зникла; він вирушив на її пошуки, обоє опинилися під якимись деревами, на маленькій, завбільшки з долоньку, галявині. Дуліб вважав, що між ними сталося найголовніше, що вже Ойка не втікатиме під нього, він простягнув руки і, здалося, мав уже дівчину В обіймах, але вона вив'юнилася, відбігла, відстрибнула; вона рвалася до волі, не наважувалася розпрощатися з незалежністю; між ними виникла запекла змаганина, боротьба, майже зненависть; коли ж чоловік нарешті переміг, то відповіддю йому було гірке ридання і безмежний розпач.
…І був вечір, і був ранок — день перший.
Барви нового дня і далекий крик якогось птаха відірвали їх одне від одного, вони розійшлися мовчки, але в тій мовчанці було так багато слів, що несила їх сказати за ціле життя.
Було б жорстоко впевнюватися ще й тепер у тому, що Іваниця спить. Дуліб прокрався до хижі, зготовляючись відразу влягтися на своєму місці без звичного "Спиш, Іванице?", але якийсь дивний звук змусив його насторожитися, роззирнутися довкола в напівтьмі; коли ж око призвичаїлося, то лікар відразу зауважив, що Іваниця, хоч і повернутий обличчям до стіни за звичкою, все ж якось мовби лежить не так, як досі бувало, щось тут було інакше, хоч і важко було відразу визначити; і отой дивний звук, який нагадував плюскотіння дощу знадвору, теж ішов ніби звідти, де лежав Іваниця. До краю стривожений, Дуліб тихо підійшов до свого молодого товариша і тепер уже виразно побачив, що в того здригаються плечі.
– Іванице, що з тобою? Ти спиш?
Відповіді не було, а плечі так само здригалися, а до плюскотіння дощу додалося ледь чутне скімлення, але відразу й урвалося.
Дуліб поклав руку Іваниці на плечі, схилившись зовсім низько, зазирнув у обличчя. Хлопець плакав. Не розплющуючи очей, відвернувшись од усього світу, за ливався слізьми й здригався всім тілом болісно й гірко. І
— Ну чого ти, Іванице? — Дуліб відчував, що не має чим утішити хлопця, але не міг стриматися від пустих в такому випадку слів. — Чуєш, Іванице?
Іваниця несподівано відкинув Дулібову руку, рвучко сів, тернув очі, кинув з ненавистю й злобою:
— Що буде? Що тепер буде? Чим потішиш мене? Думав, я не чув? Всі ночі не спав і все знаю. І сьогодні — знаю…
— Тут ніхто не винен, — пробурмотів розгублено Дуліб. — Це відбувається поза нашою волею. Знаєш і сам…
— А хіба від того легше? Рабом твоїм звуть мене і князі, й бояри, тепер вийшло — у всьому раб.
— Ти мій товариш, Іванице. Єдиний і найдорожчий.
— А в любові товариша немає.
— В нас з тобою є велика справа спільна.
— У тебе є, а в мене — нічого.
— Діждемося князя Юрія, і обидва будемо однаково щасливі.
— Оце! Однаково!
Дуліб хотів обняти його для заспокоєння, але збагнув, що було б святотатством: тими самими руками, якими обіймав Ойку, пробувати втішити товариша.
— Ти ж твердий чоловік, Іванице, — сказав йому майже суворо. — Не маю тебе чим втішити. Але життя довге, і треба жити. Чуєш мене? Ми ще вийдемо з цієї убогої хижі, не вік же нам тут сидіти!
День той видався обом неначе вік. Дуліб мовчав, відчуваючи себе винним перед Іваницею, хоч яка може бути провина в любові? Іваниця ж мовчав, як і багато днів перед тим, бо тепер не мав підстав порушувати свій звичай, а чи примху свою, викликану попервах образою на Ойку та Дуліба, а вже після сьогоднішньої ночі, може, й ворожнечею. Не завжди легко встановити, коли між двома, буває, і найвірнішими друзями пролягає тінь недовір'я, заздрощів чи неприязні. Тут це давалося простежимі з точністю до години. Дуліб відчував цілковите безсилля відновити давні їхні взаємини з Іваницею і через те ще глибше занурювався в мовчанку, сидів безрадно, не маючи сили навіть розкласти свої пергаменти (бо й що б міг туди вписати, окрім сум'яття душевного?). Іваниця ж за звичаєм лежав обличчям до стіни, не приторкуючись цілий день до їжі.
Ойка не прийшла ні вдень, ні вночі. Дуліб посилав мовчазні, вкрай суперечливі благання в простір: "Прийди! Ні, не приходь! Прийди! Не приходь!" Мукою було очікування дівчини, але ще більшою мукою, знав напевне, була б тепер зустріч з нею, коли ти бачиш, що за кожним порухом твоїм мовчки стежить Іваниця.
Дівчина мовби відчула все, що діється в тісній хижі, і не прийшла. В тому була полегкість для Дуліба, але вже на ранок наступного дня він збагнув, що невідомість, непевність — набагато болісніша й нестерпніша. Мов хлопчисько, він страждав од похмурих припущень, малював собі розмаїті жахи й нещастя, які могли б спіткати Ойку, карався власною безсилістю й відірваністю від того заплутаного, жорстокого світу, в якому десь мала самотою жити дівчина, змагаючись з насильством, підозрами, ненавистю. Чи були і чи будуть ще коли-небудь часи такої ненависті між людьми?
Однак сталося таке, чого Дуліб ніяк не міг припустити: Ойка прийшла вдень, прийшла, майже не ховаючись, зраділо вскочила до хижі, стала коло порога, крутнулася завзято, зухвало, розжбурюючи по всіх закутках цілі оберемки чортів з своїх синіх очей, гукнула до обох одразу:
— Лежите, а вже князь ваш іде на Київ!
Іваниця не зворухнувся, Дуліб став, видивився на Ойку.
— Правда? — поспитав. — Звідки довідалася?
— А звідти. Гінця прислали до Ізяслава Давидовичі з Чернігова. Вже Долгорукий у вятичах.
— Чуєш, Іванице? — сказав Дуліб. — Скоро будемо на волі.
— Не знаю, — буркнув Іваниця, Ойка засміялася.
— Що ж ти знаєш?
— Нічого! І не хочу знати!
Дівчина метнулася по хижі, зазирнула до посуду, в якому приносила їжу, помітила, що там усе неторкане з учорашнього дня.