Іваниця не відгукувався, лежав тихо, неначе вмер.
Та він спав завжди тихо, по-дитячому, вві сні людина завжди виказує себе найбільше, добрі й щедрі душею сплять тихо, дбаючи про інших навіть у забутті, зате самолюби, нахаби, забіяки хропуть по-звірячому, харчать, мало не хрюкають, полохливі скрикують крізь сон, схильні до страждань стогнуть і плачуть, безтурботні ж просто сопуть і посвистують, примудряючись іноді робити це і в напівсні, так що й самі чують, як воно посвистується й посопується в них тоді, як змагає сон.
Дуліб вмостився на своє ложе, знаючи, що до ранку не засне, але мав намір не думати ні про себе, ні про Ойку, хотів думати про щось значне, про високе, про справи державні; якби мав свічку, то записав би в пергаменти поверх отого безглуздя, що його допустився вдень, справді кілька важливих міркувань і спостережень, хоча й не мав певності у їхній важливості й першорядності. Можна записати, щоб згодом прочитав хтось про те, як збудовано велику споруду, як вмерло від голоду чи хвороб стільки та стільки людей, як убито було в одній битві сто воїнів, а в другій тисячу, як посаджено безневинними в поруби юнаків і старих, як… Написане зостається, в цьому його перевага над скороминущістю життя, та все ж ніщо й ніколи не замінить справжнього життя; і відчує жах голоду лиш той, хто вмирав голодною смертю, а доблесть битви знана тільки тому, хто, вражений списом або стрілою, упав, засміявся і вмер.
Тоді хто ж наважиться надати перевагу якимсь там розмірковуванням перед сповненим таємничої сили доторком до дівочої руки, першим дотиком, першим відчуттям того справді великого, задля якого й приходить людина на світ?
Тепер Дуліб жив розполовинено. Він перестав спати, бо щоразу хотів зустріти Ойку і доторкнутися до її руки; дівчина ж з'являлася то звечора, то пізно вночі, то вдосвіта; вона, мабуть, не знала, що то є сон, і хотіла позбавити сну й Дуліба, помітивши його схвильованість, яка могла б вважатися й запізнілою, коли взяти до уваги оті зимові Ойчині відвідини в Стварниковім домі.
Окрім того, лікар боявся за Іваницю. Засліплений своїм несподіваним почуттям, він дбав лише про те, щоб Іваниця ні про що не довідався передчасно, так ніби тим міг зарадити хлопцеві, порятувати його від неминучості, якої так чи інакше не можна було уникнути.
Щоразу перед тим, як вислизнути з хижі, і після повернення Дуліб повторював своє: "Спиш, Іванице?", і щоразу відповіддю йому була мовчанка. Іваниця лежав обличчям до стіни, нерухомий, мовчазний, мовби мертвий.
Обережність лишилася тільки для Іваниці. Поза тим, для Дуліба і Ойки все було байдуже. Знали свої дивні зустрічі в темряві, сліпі доторки, слова без значення, але й того було їм задосить. Виникали щоразу в них суперечки, бо Дуліб хотів помогти дівчині, а вона відмовлялася, або ж просив він, щоб менше носила вона їм, на що вона теж не приставала. Пробував випитати в неї трохи більше про те, що діялося з нею досі, вона відбувалася одним-двома словами, коли ж хотів довідатися, що в Києві, кидала коротко: "Голод!" Міг витлумачувати те слово будь-як: немає хліба, немає волі, немає мудрості, немає честі, немає любові. За всім — голод, голод, голод.
Раз згадав її біле козяче хутро. Було чимось невіддільним од неї, дивувався, що скинула. Адже торік носила його навіть улітку.
— Восени тут був, а не влітку, — поправила вона його.
— Але ж було ще тепло.
— Вдень, а не вночі.
— Придбати б хотів тобі нове хутро. Багате й пишне.
— Нащо воно мені? Козиняче ношу для батька. Воно зберігає свій запах, батько чує мене віддаля.
— Я подарую тобі хутро з запахом волі, пронизливим і гострим, лісове роздолля вчуватиметься в ньому і невситима жадоба до волі.
Він поцілував їй руку, і Ойка не відсмикнула її, не втекла, стояла тиха й принишкла. Та згодом у ній все ж перемогла дикуватість, дівчина вивернулася з-під руки в Дуліба і зникла.
— Спиш, Іванице? — кинув він у темряву своє звичне, хоч голос мав не такий, як завжди, голос зраджував його, так що Іваниця навіть крізь сон мав би відчути й стривожитися, хоч і запізно.
Вітер надворі не вщухав, то посилюючись, то влягаючись трохи. Ойка вибирала години, коли вітер лютував з особливо нещадимою силою; вона й сама була мовби зіткана з вітру, виникала непростежено, неначе прилітала, хапливо ставила своє начиння і вже летіла назад, і не було надії затримати її. Дулібові спіткання з дівчиною видавалися йому щодалі коротшими, була в них теж летючість, од якої в серці тривав безмежний біль і нетерпіння.
— Ти так швидко зникаєш, — поскаржився їй Дуліб. — Чи не подумала, як мені боляче?
Вона стиха засміялася в темряві, не наближаючись до нього. І відразу втекла, так ніби не хотіла визнавати ні страждань, ні співчуття. Нестримна чи невтримна — так і не міг ніяк визначити.
Але якось прибігла десь уже на зламі ночі. Надворі шаленіла буря, сорочка лопотіла на Ойці, мов вітрило, волосся дівчині розліталося так, що не знала вона, за що перше хапатися: чи збирати волосся, чи гамувати на собі сорочку; тут можна було злоститися й сміятися водночас, зраділо віддатися на волю вітрові або ж плакати від безсилля. Вона ж обрала інше, їй захотілося заплутати а бурю ще й Дуліба. Ойка наблизилася до нього на відстань досить небезпечну, але трималася лише стільки, щоб устигнути вимовити: "Іди за мною". Чи й справді вимовила, чи йому вчулося в шумі й завиванні бурі, але Ойка відскочила, і він пішов за нею, змагаючись з вітром і власною невпевненістю. Вітер відштовхував його, від! кидав назад, вагання розшматовували його, він готовий був стати, вернутися, але саме тоді почув знову: "Іди зі мною!" Почув чи вчулося?! І знову ішов, біг, пролазив крізь якісь кущі, забирався в гущавиння, де вже вітер здавався тихішим, десь летів тепер угорі, в темряві, шаленів там, гримів, реготав, і в його багатоголоссі Дулібові вчувалося знову й знову: "Іди за мною! Іди за мною!"
Він наздогнав Ойку в непролазних хащах, темних і пронизливо пахучих: чи то бузок, чи бузина, чи пагілля молодих кленів, — хто там міг розібрати. Далі йти було нікуди, бачили вони обоє, але вона ще повторила, не маючи сили зупинитися: "Іди за мною!"; коли ж і не вимовила тих слів, то він однаково їх почув, задиханий, узяв її за руку, сказав зовсім безглуздо: