Смерть Макарихи

Сторінка 9 з 10

Яновська Любов

Як жила десь,— каже киянка,— удовиця. В горі, досаді та печалі провела вона свій вік, гріха через людей набралася, серце розтруїла, здоров'я через недостатки розгубила, та й стала вона у бога смерті прохати. "Господи! — промовила вона.— Пошли по мою грішну душу, щоб надо мною, бідною вдовою, моя недоля не знущалася". Послав господь по душу янгола. Радісна та весела вилетіла душа з тіла, хотіла зразу подалі від землі, на поклін до бога летіти. "Не прийшов ще час твій, не пущу тебе на поклін",— каже їй янгол господень і заслонив перед душею двері. Зосталася душа в хаті, літає кругом свого тіла та розглядає його. А тим часом зібралися жіночки над тілом сидіти. Сидять, як оце, поздоров боже нас, ми сидимо, та не добром новопреставлену поминають, а все лихим словом. Одна каже: "Вона мій четвертак на той світ занесла", а друга: "Вона мені борошна не віддала", а третя: "Вона мене так і так лаяла". А душа вдовиці близенько літає, до самих жіночок припадає й хоче сказати їм: "Вибачайте, сестриці! Вибачайте, сусідочки! Не було в мене четвертака ні борошенця, не було в мене і зла на серці, як я вас лаяла,— то все горе та недостатки призводили мене і чуже добро заживати, і лихе слово казати", та не може. Вилася душа сердешна, вилася, та й стала знову янгола прохати: "Одпусти мене, янголе господень, на небо: я ж і смерті затим у бога прохала, щоб мені від людей одійти подалі".— "Не прийшов час твій!" — мовив їй удруге янгол і не пустив із хати. Стала душа знову літати та жіночу розмову слухати, а жіночки-сусідочки одно судять, одно судять...

Ще дужче застогнала душа, аж об сволок з досади б'ється, а далі пролетіла за пазуху, сіла біля самого серця свого мертвого тіла та й замовкла. І такий жаль узяв господнього посланика, що він схилився над тілом удовиці та й сам заплакав. Кинулися жіночки до тіла — аж воно все сльозами обмочене. Та й не висохли ті сльози, поки й поховали: так янгольськими сльозами окроплену вдовицю і в труну поклали

— Не судіть, і несудимі будете! — додала до цього оповідання Христя.

— Хіба я її судила? — обізвалася з серцем сліпенька бабуся.

— Авжеж судила! — мовила Мотря.

— Дивись ти — ще заведуться спориться! Хай краще нам бабуся ще що розкажуть. Я ось зроду в Києві не була, а там же, кажуть, хороше! Чи ви й цей рік були у печерях? — звернулася до богомільної бабусі Степанида.

— Як би то не була в печерях? Була і в дальніх, і в ближніх, до кожного святого підходила, до кожної труни прикладалася. І чого не наслухалася, чого не набачилася за свою подорож — за ті часи, що побувала в Києві! — І любо було слухати, як почала вона чистим, як срібло, рівним, як течія в одлогих берегах, голосом оповідати про Київ, Лавру3 кінець світу, праведників, мучеників. Перед слухачами, як на долоні, з'являлися й золоті верхи храмів божиїх, і страждання Христа, й життя праведників, і пекельні муки грішників. Мир-миру людей збиралось у Київ із різних країв, з різних земель, і ні одна звістка, ні одна новина або згадка про стародавню бувальщину, що принесла ця жива течія богомольців, не зникла з пам'яті бабусі. Хвилина бігла за хвилиною, година за годиною, та бабуся ще не переказала всього. Старшії жінки почали вже куняти, молодші посунулись ближче до бабусі, але бабуся нічого не примічала і вела свою річ усе далі.

— Ку-ку-ріку! — крикнув старий півень у сінях.

— Ку-ку-ріку! — обізвалося тонісінько десь якесь пізнє хірятко.

— Матінко! вже другі півні співають! — схопилася Мотря.

— Може, вже й душа прилітала, а ми прогледіли,— заклопоталася Степанида.

— Е, ні,— обізвалася Горпина,— я ввесь час дивилася на стіну —. не було нічого.

— То ви, мабуть, не догледіли,— мовила з докором сліпенька баба.

— Як-то можна — не догледіла? — аж образилась Горпина.— Хіба мені вперше душу стерегти? Адже як умерла Катря, то я перша примітила ляльку на стінці, а за Іваном теж устерегла муху, дарма що людей було, як у церкві.

— Та, може, вона й зовсім не прилетить? — обізвалася Христя.

^ Як-то можна? Чого б вона, хай бог милує, не прилетіла? — здивувалася Горпина.

Не схоче лялькою з'явитися, то перекинеться му м.н", а вже неодмінно прилетить сьогодні,— мовила бо-і имі.'іі.па бабуся.

Не схоче мухою — жінкою з'явиться,— додала Мотря.

Li, ні! Того, крий мати божа, царице небесна, не бути , завважила богомільна бабуся.

ЯК-ТО не буває? А Ткаченкова? Цілісінький рік, як по більше, до дітей приходила. Вийдуть,— розказувала мені сусідка Ткаченкової, божилася, що правда,— діти пранці причесані, вимиті, нагодовані: "Хто вас чесав, хто мам голівки позмивав, хто вам пирогів дав?" — питають люди дітей. "Мати приходили, чавун окропу нагріли, голівки нам шили, пирогів напекли, локшини наварили",— кажуть діти.

— Хай бог милує! Аж слухать сумно! То вже її нечиста сила з того світу таскала, а християнська душа тільки у ляльку або муху обертається, та й то прилітає на одну хвилиночку, — перепинила Мотрю Горпина.

— Ох, господи! Як-таки отієї нещасної Тетянки шкода! — несподівано зітхнула сліпенька бабуся.

— Чого її шкодувати? Чи вона на своєму віку щастя зазнала, чи вона хоч один деньок спочивала? — запитала Мотря.

— Тим-то і шкода її, що вона померла, щастя та спокою не зазнавши. Не шкода, як помре така людина, що з долею браталася — не дурно її на світ мати породила, не дурно її земля носила. А як оце ми, так як і Тетяна... для чого ми родилися, для чого живемо, та ще в муках і помираємо? — запитала Степанида Мотрю.

— Для царства небесного! — з певною вірою відповіла за Мотрю богомільна бабуся.— Бідній людині менше спокуси, менше принади — менше й гріха.

Степанида мовчки похитала головою,— вона добре пам'ятала, як брат її крав колись дерево в лісі, щоб протопити два дні не топлену хату; знала теж, що коли б на той час трапився карбованець у кишені, то він би не наважився красти,— але не насміла перечити бабусі.

— Нічого Тетяни шкодувати: згорнула білі рученьки, заплющила карі оченьки — заснула, заспокоїлася навіки.. Макара та діточок-сиріточок дуже шкода,— обізвалася вперше за всю довгу нічку баба Кузьмиха.

— Звісно, Макара дуже шкода: в один день збувся і хазяйки, і хазяйствечка,— згодилася Мотря.