Богомільна бабуся так хороше промовляла до "сусідочки", що навіть деякі чоловіки нишком сльози втирали. Макар кинув першу горстку землі.
— Важка земля тобі, дружино моя, на груди ляже, а ще важча туга мені на серці паде. Сумно тобі, одинокій, у домовині буде лежати, а ще сумніше мені з дітками буде без тебе жити. Доведеться нам і чорну сорочку носити й натщесерце спати лягати... Та ні пошани, ні поради, ні ласкавого словечка твоїм сиріткам більш не прочути,— мовив смутний без краю Макар, зазираючи у глибоку яму, на дні котрої біліла труна жінки. Жінки заголосили.
— Не слід,— став увіщати отець Ардаліон,— над могилою плакати, смерть од бога, і нічого над мерцями голосити.
Жінки затихли і стали закидать горстками мерзлої землі труну Незабаром закидали яму, насипали невелику могилку, вкопали маленький дощаний хрестик і пішли на обід до Макара.
.'Ірлзу після обіду панотець Ардаліон і причт поїхали, за ними слідком розійшлася більша частина людей, і тільки іурток жінок зостався на ніч стерегти Тетянину душу.
Псі хуторяни, цілком задоволені поминальним обідом, подякували Макарові та Горпині й розійшлися по домах до свого хазяйства. Вийшов був і Макар до своєї загороди, мідчинив двері, подививсь, зачинив двері, зав'язав мотузком, підійшов до круглих ясел, де завжди удень стояла теличка, та й зітхнув сердешний. За ким більше заболіло серце його в цю хвилину? Чи опустіла хата, чи опустіле дворище нагнало такий сум,— він би й сам не міг сказати, ллє добре розумів, що тепер він більше, не хазяїн своєї хати, не батько для своїх дітей, що прийшов кінець не тільки мого невеличким надіям, але навіть його самостійному життю. Він не управиться сам з дітьми малими, він не вміє мі топити, ні варити — доведеться шукати десь другої жінки; а хто ж згодиться пакувати свої літа молоді за літнім та ще— й бідним удівцем із двома дітьми? Оселиться якась стара жінка в, його хаті, поверне все життя мп свій зразок, докорятиме дітей кожною випраною сорочкою, шматком спеченого хліба, і він не вільний буде нічого змінити, бо, справді, чим заплатить він цій чужій людині, що згодиться робити для чужих дітей, на чужому хазяйстві?
Коли б хоч корівка була — вона б не сміла принаймні вважати його за "голоту", вона б не сміла докоряти його злиднями, черствим хлібом, вона вважала б його за хазяїна. І для чого він продав половеньку? Хай би люди розійшлися без горілки, хай би сусіди продражнили його непоминайли-ком,— він би тепер підкладав своїй теличці сіна, він би почував себе хазяїном хоч у дворі!
І знову досада на помершу жінку заворушилася в серці Макара. Чому було Тетяні не протягти ще одного тижня, діждати ярмарку? Він би продав телицю за двадцять карбованців, відбув би похорони за шість, а за чотирнадцять купив би собі меншу теличку. Ох! Уміла Тетяна працювати, та не зуміла помирати. Осиротить осиротила, та ще й хазяйство розорила!
— Ти б ішов до нас, у хату! — перебила Горпина невеселі думки Макара.
— У хаті душно, я буду надворі,— відповів Макар і, взявши в сінях граблі, пішов огрібати солому.
Горпина вернулася знову у хату. На покуті, на просланому рушнику, стояв уже розведений водою в мисці мед, на столі — пироги, холодець із тарані, пляшка горілки, пляшка вареної, пшенична паляниця й невеличка чарка, але ніхто не доторкався до цієї страви, бо першою мусила покуштувати її душа Тетяни.
Діти, бліді від сліз, стомлені, сонні сиділи на печі та береглися, щоб не заснуть ненароком та не проспати того часу, коли ненька, обернувшись мухою, прилетить прощатись. Хлопчик торкав раз у раз сестру за рукав та допитувався: "Чи то не душа неньки чорніє то на сволоку, то на стінці?"
— Ні, ні — удень душа не літає, ось як стемніє, як засвітять світло, тоді вона й прилетить. Лягай тепер спати, Си-дорко, я тебе збуджу, як побачу муху,— умовляла Одарка, приголублюючи до себе сонного брата.
— Я не хочу спати, я сам хочу побачити муху, я сидітиму, аж поки засвітять світло та ненька прилетять,— змагався Сидорко, лупаючи сонними оченятами.
Нарешті, зимнє сонечко закотилося, і Горпина засвітила каганець. Сидорко схопився.
— Он-о-о! душа! — радісно крикнув він, показуючи пальчиком на чорну головку гвоздика.
— Тшш...— сіпнула Одарка брата з такою силою, щр він знову присів,— кажу тобі — ще не час неньці прилітати. Як загуде, то я тебе збуджу. Лягай, укрийся та спи! — мовила вона далі, і Сидорко більше не змагався.
— А що? заснув? — запитала Мотря Одарку.
— Заснув,— відповіла дівчина і ще дужче прикрила брата рядном.
— Бідна голівонька! — зітхнула Горпина.— Покинула діток, хазяйствечко, чоловіка, а як за всім побивалася!
— Людина що муха: подихне який вітер — і немає від людини й пам'яті,— обізвалася Христя.
— Отакій молодиці та вмерти! їй, мабуть, ще й сорок років не було? — мовила Степанида.
— Нашій сестрі недовго смерті шукати: застудилася або підвередила — ото тобі й край. Найпаче нашим хуторянам гірко доводиться: лікар каже: "Далеко до вашого хутора їздити", а фершалові ніколи: ніяк зайців по полю не перестріляє,— додала Мотря.
— Бога ради! Велика користь із тих фершалів! Адже давав він і мені, й вам, і ось кумі Явдосі якихсь червоних порошків, занудило від їх, та й годі! — обізвалася Степанида.
— Ох! голуб'ята мої! Не пособили б Тетяні ні лікарі, ні фершали, бо вона через саме серце померла, що сердита була, покійниця, так кінця-краю немає. Іноді було як почне Макара лаяти, так аж запіниться, аж зомліє! Та ось, кумо Христе, ви чули, як вона торік на все село гримала? — звернулася сліпенька бабуся до Христі.
— Щось не зазнаю,— відповіла кума Христя.
То у вас пам'ять така! Не те що я її суджу, хай її господі, милосердний на тому світі розсудить, а таки сердита попа дуже була... Мене позаторік трохи не била, їй же богу, ta те, що діти слив натрусили у її садочку,— не спинялася сліпенька.
— Ох, сестрички, сестрички! — стала увіщати богомільна бабуся.— Не годиться мертвих судити: її душа біля нас літає, все чує, все бачить та печалиться. Великий гріх ново-иреставлену лаять! Сподобив мене господь на світі пожити, дещо від людей прочути, розкажу й вам, коли хочете, що и чула від одної киянки.