– Зачиніть вікна, Констанс, повимикайте світло.
– Не треба. Він уже подався геть. Певно, почув мій голос. То, може, подумав, що я дзвоню в поліцію.
– А ви таки подзвоніть!
– Зник. – Констанс глибоко зітхнула, зводячи дух. – Приходьте сюди, синку. Не гайтеся.
Вона не поклала трубку. Просто впустила її долі та й пішла. Я чув, як клацали по плитці її сандалі, неначе хтось там друкував на машинці.
Я теж не поклав трубку на апарат, а примостив її поряд, немов то була пуповина, що з'єднувала мене з Констанс Реттіген. Поки зв'язок не роз'єднано, Констанс буде жива. Я все ще чув на тому кінці дроту шум нічного прибою.
– От і ви, як усі інші. Вже йдете, – промовив голос поруч.
Я обернувся.
Енні Оуклі сиділа на ліжку, вгорнута в укривало, схожа на покинуту морську корову.
– Не кладіть трубку на апарат, – сказав я.
"Поки я не добіжу в кінець пляжу, – додав подумки, – й не врятую людське життя".
– Бо я тупа, – провадила Енні Оуклі. – Ось чому ви йдете від мене. Тупа я.
Мені ледве стало духу пробігти темним берегом до будинку Констанс Реттіген. Усю дорогу уявлявся якийсь жаский мрець, що суне мені назустріч.
– О боже! – захекано мовив я сам до себе. – А що, як я справді з ним зіткнуся? – Тоді закричав чимдуж: – Е-ге-гей!
І стрімголов кинувся далі в непроглядний морок.
– Як добре, це ви! – озвався хтось.
– Ні, Констанс, – відказав я. – Як добре – це ви.
– Що тут аж такого смішного?
– Оце все. – Я поляскав по барвистих подушках навколо себе. – Це ж уже друге ліжко, в якому я сьогодні побував.
– Така радість! – мовила Констанс. – Ви не проти, як я заціджу вам по носі?
– Констанс, у мене ж є Пег. Просто я відчув себе страшенно самотнім. Ви вже кілька днів не озиваєтесь. А Енні запросила мене, щоб я вилив душу, ото й тільки. Я не вмію брехати. В мене все написано на обличчі. Ось погляньте.
Констанс поглянула й засміялася.
– О боже, свіжоспечений яблучний пиріг! Ну гаразд, гаразд. – Вона відкинулась на подушки. – А нагнала я на вас страху оце щойно, еге ж?
– Вам треба було ще раніш, як тільки вибігли, погукати мене.
– Я так зраділа, коли вас побачила, синку. Даруйте, що я вам не дзвонила. Колись я забувала про похорон через кілька годин. Тепер на це потрібно кілька днів.
Вона легенько натисла якусь кнопку. Світло пригасло, і спалахнув промінь шістнадцятиміліметрового проектора. На білій стіні два ковбої заходилися збивати один одного з ніг.
– Як ви можете в такий час дивитися фільми? – дорікнув я.
– Треба ж мені настроїтись на те, щоб добре врізати у вухо містеру Голякові, якщо він з'явиться й завтра вночі.
– Не жартуйте з цим. – Я поглянув крізь скляні двері на безлюдний берег, де тільки білопінні хвилі шуміли серед темряви. – Ви гадаєте, він подзвонив вам, сказав, що я в Енні, а потім прийшов на берег і став отам?
– Ні. Той голос йому начеб не пасував. Мабуть, це двоє різних людей. Господи, я не знаю, але мені здається, що отой на березі, оголений, просто якийсь психопат, ексгібіціоніст – так їх називають, еге? А то чом би йому зразу не вдертися в дім і не згвалтувати стареньку, або вбити, або й те і те? Ні, в дрож мене вганяє другий, той, що дзвонив по телефону.
Знаю, подумав я, сам чув, як він дихає.
– Отой, як судити з голосу, справжній монстр, – додала Констанс.
Атож, подумав я. І наче знов почув десь у далині вищання великого червоного трамвая на повороті під дощем і отой голос позад мене, що промовляв слова, які стали назвою до книжки Крамлі.
– Констанс… – почав був я і затнувся. А хотів розказати їй про таємничого незнайомця, якого бачив на березі ще тієї першої ночі.
– Я маю на південь звідси деяке нерухоме майно, – сказала Констанс, – і завтра поїду гляну, як там що. Подзвоніть увечері, гаразд? А тим часом хочете зробити мені одну послугу?
– Все що завгодно. Ну… майже все.
Констанс подивилась, як Вільям Фарнем збив з ніг свого брата Дастіна, поставив його на рівні й знову збив.
– Здається мені, я знаю, хто той містер Голяк-На-Березі.
– Хто?
Вона повела оком по межі прибою, так наче там і досі стояв привид того чоловіка.
– Один сучий син з мого минулого, – сказала вона. – Голова в нього достоту як у мерзенного німецького генерала, а тіло краще, ніж у всіх прекрасних сонячних юнаків, що будь-коли існували.
Біля круглої будівлі каруселі загальмував легкий мотоцикл, на якому сидів юнак у пляжних шортах, з чудовим, лискучим від косметичної олії бронзовим тілом. На голові в нього був масивний шолом з темним прозорим щитком аж до підборіддя, так що розглядіти його обличчя я не міг. Але тіло вражало такою досконалістю, якої я, здавалося, ще ніколи не бачив. Мені пригадалося, як кілька років тому я уздрів на пляжі отакого прекрасного Аполлона: він ішов берегом, а за ним, наче хвилі прибою, тяглися молодші хлопці, принаджені чимось таким, про що й самі не здогадувались, осяяні його красою і сповнені любові, якої навіть не усвідомлювали; ніколи згодом вони не наважувалися й словом згадати про той день і відганяли від себе самий спомин про нього. Трапляється ще в цьому світі така краса, що притягує до себе всіх – і чоловіків, і жінок, і дітей, – і це замилування навдивовижу чисте й не залишає по собі ніякої вини, бо нічого, власне, й не сталося. Просто ви побачили людину й рушили за нею, а потім день скінчився, і вона пішла з пляжу, і ви пішли собі, з тією особливою усмішкою, яку здивовано помічаєте в себе на устах і через годину.
За ціле літо на всьому великому пляжі випадає лиш раз побачити таке незрівнянне тіло, чи то юнацьке, чи то дівоче. Щонайбільше – двічі, якщо боги сонні або не надто заздрісні.
Отакий Аполлон був тепер і переді мною. Він сидів, розставивши ноги, на мотоциклі й дивився на мене крізь свій темний щиток.
– Прийшли в гості до старого? – Сміх його за щитком звучав соковито й трохи гортанно. – Добре! Ходімо.
Він поставив мотоцикла на підпорки, ввійшов у двері й рушив поперед мене сходами. Легко перескакуючи через три східці, вмить опинився нагорі й зник в одній із кімнат.
Я поплентав за ним, долаючи східець по східцю й почуваючи себе старим дідом.
Увійшовши до його кімнати, я почув шум душу. А за хвилину з'явився сам господар, зовсім роздягнений і блискучий від води, але так само в шоломі. Він став у дверях ванної, дивлячись у мене, наче в дзеркало, і видимо потішений тим, що бачив.