– А від мене який дух, Генрі? – спитав я.
Генрі нюхнув і засміявся.
– Героєм стати не так просто. Але ви станете.
Ідучи назад на узбережжя, ми з Крамлі побачили великий лімузин, що промчав повз нас зі швидкістю сімдесят миль на годину, немовби чимдуж тікаючи від кладовища з його квітами. Я помахав рукою і гукнув.
Констанс Реттіген і не озирнулась. На кладовищі вона стояла десь збоку, загубившись у натовпі, і тепер гнала додому, сердита на Фанні за те, що вона покинула нас усіх, а може, й на мене – за те, що я, сам не знаючи як, приніс Смерть.
Лімузин зник у білясто-сизій хмарі вихлопних газів.
– Колісниця, повна гарпій і фурій, – зауважив Крамлі.
– Ні, – сказав я, – всього-на-всього нещасна жінка, що поспішає сховатися від людей.
У наступні три дні я марно пробував додзвонитися до Констанс Реттіген – вона не брала трубки. Мабуть, поринула в чорні думи й злостилася. Якось так безглуздо виходило, ніби я був у змові з тим чоловіком, що стояв у коридорах і чинив людям страшне лихо.
Я подзвонив у Мехіко, але Пег там не було, вона пропала безвісти назавжди, це вже напевне.
Отож я шастав по Венеції, видивляючись, дослухаючись і принюхуючись, сподіваючись почути той моторошний голос, натрапити на той гидотний дух умирання чи чогось уже давно мертвого.
Навіть Крамлі зник. Я нишпорив поглядом перед собою, озирався назад, але його ніде не було.
На кінець третього дня марних телефонних дзвінків і невдалих пошуків убивці, лютий на свою долю, в похоронному настрої, я дозволив собі таке, чого доти ніколи не дозволяв.
Годині о десятій вечора я подався безлюдним помостом сам не знаючи куди, аж поки втрапив…
– Гей! – мовив хтось.
Я схопив зі стойки рушницю і, не глянувши навіть, чи вона заряджена й чи немає когось попереду, вистрілив раз, другий, третій – шістнадцять разів.
Бах, бах! Бах, бах! І знов – бах, бах! Хтось закричав.
У жодну мішень я, звісно, не влучив. Бо зроду не тримав у руках рушниці. Та, власне, й не знав, куди стріляю, – але стріляв.
Ось тобі, сучий сину! Ось тобі, мерзотнику!
Бах, бах! Бах, бах!..
Магазин рушниці був уже порожній, та я все натискав на гачок. Аж поки збагнув, що рушниця мовчить. Хтось підійшов і забрав її в мене з рук. То була Енні Оуклі. Вона дивилася на мене так, наче вперше в житті побачила.
– Чи ви тямите, що робите? – запитала вона.
– Ні, й начхати мені на все! – Я озирнувся навколо. – Чого це у вас так пізно відчинено?
– Просто нічого робити. Не можу заснути. А що скоїлося з вами, добродію?
– За тиждень о такій порі всі в цьому клятому світі будуть мертві.
– Ви цього певні?
– Ні, але дуже скидається на те. Дайте мені ще одну рушницю.
– Годі вам стріляти.'
– Ні, не годі! – закричав я. – Хоча грошей я й не маю, отож доведеться вам дати мені в борг!
Жінка якусь хвилю пильно дивилася на мене. Тоді простягла мені рушницю.
– Паліть, ковбою! Бийте їх, хлопче! – сказала вона.
Я випалив ще шістнадцять разів. І влучив ненароком у дві мішені, дарма що й не бачив їх – так запітніли в мене окуляри.
– Досить? – тихо спитала ззаду Енні Оуклі.
– Ні! – крикнув я. Потім, уже неголосно: – Так. А чого ви вийшли з тиру на поміст?
– Боялася, щоб мене там не застрелили. Оце щойно якийсь псих розрядив дві рушниці не цілячись.
Ми поглянули одне на одного, і я почав сміятися.
Вона послухала й запитала:
– Це ви смієтеся чи плачете?
– А вам як здається? Мені треба щось робити. Скажіть що.
Вона довго вдивлялась у моє обличчя, а тоді пішла в кінець тиру й заходилася вимикати мішені – прудких каченят, клоунів-стрибунців, різнобарвні лампочки. В глибині приміщення відчинилися двері. На порозі забовваніла темна жіноча постать. Жінка сказала:
– Коли вже ви такий охочий стріляти, то ось вам добра мішень. – А тоді зникла.
Минуло з півхвилини, поки я здогадався, що маю піти за нею.
– І часто з вами таке буває? – спитала Енні Оуклі.
– Ви вже пробачте, – мовив я.
Я тулився в одному кінці її ліжка, вона лежала в другому й слухала мою недоладну розповідь про Мехіко та Пег, про Пег та Мехіко, таке жахливо далеке, що аж серце крається.
– Усе моє життя, – сказала Енні Оуклі, – минуло в ліжку з чоловіками, які або страшенно нудилися, або розповідали про інших жінок, або курили сигарети, або тікали до своїх машин і їхали геть, коли я виходила до туалету. Ви знаєте, як мене звуть насправді? Лукреція Ізабелла Кларіса Аннабелла Марія Моніка Браун. Оце стільки імен дала мені матуся, а що я вибрала? Енні Оуклі. Моя біда в тому, що я тупа. Чоловіки витримують мене тільки перші десять хвилин, не більше. Тупа – і край. Прочитаю книжку, а за годину вже й згадки нема! Нічого в голові не держиться… Я забагато базікаю, так?
– Трішечки, – м'яко мовив я.
– Ви скажете, є чоловіки, котрим до вподоби такі щирі дурепи, як я, але від мене і в них терпець уривається. Ночей із триста на рік у цьому ліжку, саме отут, де ви лежите, валяється щораз інший клятий бовдур. І десь у затоці завиває ота клята туманна сирена. До вас вона долинає? А то, буває, серед ночі сирена змовкне, і хай там зі мною в ліжку хоч яке паскудне базікало, одначе я враз почуваю себе геть самотньою, та й він уже мацає в кишені ключі і позирає на двері…
Задзвонив телефон. Вона схопила трубку, послухала й сказала:
– Чортівня, та й годі! – Тоді простягла трубку мені. – Це вас.
– Не може бути, – заперечив я. – Ніхто не знає, що я тут.
Проте взяв трубку.
– Що ви там робите в неї? – запитала Констанс Реттіген.
– Нічого. Як ви мене знайшли?
– Хтось подзвонив. Незнайомий голос. Сказав, щоб я остерегла вас, і поклав трубку.
– О боже! – Я враз похолов.
– Забирайтеся звідти, – сказала Констанс. – Мені потрібна допомога. Ваш таємничий приятель завітав і сюди.
– Мій приятель?
Під тиром бухнула океанська хвиля, струснувши кімнату й ліжко.
– Уже дві ночі підряд з'являється внизу на березі. Приходьте наженіть його… О господи!..
– Констанс!..
Запала довга мовчанка, і я чув тільки шум прибою за вікнами Констанс Реттіген. Потім вона якось дивно, безвиразно проказала:
– Він знову тут.
– Не навертайтесь йому на очі!
– Стоїть, негідник, біля самої води, там, де й учора. Стоїть і дивиться на будинок, так наче дожидає мене. Невже він думає, що стара вже зовсім здуріла й побіжить кинеться йому в обійми? О боже…