– Найкошмарніші.
Я розповів йому про перукарню, про сто тисяч доларів за екранізацію, про чудисько серед ночі, про те, як я кричав і як чудисько зі стогоном повернуло назад і залишило мене жити, назавжди.
– Господи боже. – Крамлі налив у дві великі чашки чогось такого густого, що воно аж булькало, як вулканічна лава. – У вас навіть сни кращі, ніж у мене!
– Що має означати цей сон? Що ми ніколи не можемо здобути перемогу, так? Якщо я не опублікую своєї книжки й залишуся злидарем, я зазнаю поразки. Та якщо я її опублікую і матиму гроші в банку, я також зазнаю поразки? Люди мене зненавидять? А чи пробачать мені друзі? Ви старший, Крамлі, скажіть мені. Чому те чудисько вві сні приходить убити мене? Чому я маю відмовлятися від грошей? Що воно все означає?
– Біс його знає, – пирхнув Крамлі. – Я ж не психіатр.
– А Шренк зміг би сказати?
– Тицьнувши пальцем у небо й повороживши на калі? Ні-ні… Ви запишете цей сон? Адже іншим даєте поради…
– Коли заспокоюся. Ідучи сюди, оце кілька хвилин тому, я згадав, як одного разу мій лікар запропонував повести мене в анатомку. Добре, що я відмовився. Бо тоді б мене справді оточували примари лиховісні. Мабуть, я перевтомився. Як мені викинути з голови ту лев'ячу клітку? Як забути про жінку з канарками на смертному ложі? Як умовити перукаря Кела зректися своєї вигадки про Джопліна? Як уберегти Фанні, що лишилася сама серед ночі аж ген у місті, зовсім беззахисна?
– Пийте каву, – порадив Крамлі.
Я намацав у кишені й видобув на світ фотографію Кела із Скоттом Джопліном, тільки й досі без Джоплінової голови. Тоді розповів Крамлі, де знайшов її.
– Хтось відклеїв голову від цієї фотографії і забрав собі. І коли Кел це побачив, він зрозумів, що той хтось підчепив його на гачок, що бал скінчивсь, свічки погасли, – і дременув геть з містечка.
– Це не вбивство, – зауважив Крамлі.
– Однаково що вбивство, – сказав я.
– Однаково що свині літають, а індики співають. Окрема справа, як кажуть усуді.
– Хтось дав Семові забагато міцного зілля і вкоротив йому віку. Хтось перевернув Джіммі у ванні й утопив його. Хтось заявив у поліцію на П'єтро, того забрали, і там йому й гаплик. Хтось став над жінкою з канарками й дуже просто налякав її до смерті. Хтось запхав того старого в лев'ячу клітку.
– Мені дали ще деякі результати розтину, – сказав Крамлі. – У крові в нього було багато алкоголю.
– Правильно. Хтось підпоїв його, торохнув по голові, тоді, вже мертвого, затяг у канал, запхав до клітки, а сам виліз і пішов до своєї машини чи просто додому, десь тут у Венеції. Він, звісно, був геть мокрий, але хто в такий дощ зверне увагу на мокру людину, що йде без парасольки?
– Лайно. Ні, скажу грубіше: г. . ! З цього вашого роя, друзяко, та й не буде ні… краплі меду. Люди вмирають. Лихі пригоди трапляються. Мотиви, чорт забирай, мотиви! А ви все одної співаєте: вчора в домі бачив зло, а його там не було. І сьогодні теж не було. Господи, хай воно все западеться! Ви подумайте. Якщо так званий убивця справді існує, то нам відома тільки одна особа, причетна до всіх тих випадків. Ви.
– Я?! Невже ви думаєте…
– Не думаю, вгамуйтеся. І не витріщайте так свої кролячі очі. Ось я вам зараз щось покажу.
Крамлі підійшов до книжкової полиці на стіні (книжки у нього були навіть тут, на кухні), взяв грубезний том і кинув його на стіл.
То були "Вибрані п'єси Шекспіра".
– Безпричинна зловмисність, – сказав він.
– Що-що?
– У Шекспіра її скільки завгодно, і у вас, і в мене, і в кожного. Безпричинна зловмисність. Це вам ні про що не каже? Іншими словами, людина чинить усяку мерзоту без будь-яких видимих мотивів. Або ж ми не можемо їх добачити.
– Люди не стають мерзотниками ні з сього ні з того.
– О боже! – Крамлі тихенько пирхнув. – Який же ви наївний. Та добра половина справ, що їх ми розбираємо у відділку, саме такі: хто їде на червоне світло й убиває пішоходів, хто лупцує дружин, хто стріляє в друзів, і ніхто навіть не може пригадати, з якого доброго дива він це робив. Мотиви, звісно, завжди є, але вони так глибоко сховані, що потрібна вибухівка, аби видобути їх на світ божий. А коли негідник такий, якого ви намагаєтеся знайти зі своїми сміховинними резонами й кульгавою логікою, то годі й сподіватися викрити його. Ніяких мотивів, ніякого підгрунтя, ніяких даних. І поки ви не прив'яжете щиколотку до гомілки, гомілку до коліна, а коліно до стегна, він спокійнісінько гулятиме собі на волі.
Страшенно потішений, Крамлі сів і налив собі ще кави.
– А ви ніколи не замислювались, – раптом спитав він, – чому на кладовищах немає вбиралень?
Я аж рота роззявив.
– Ох ти ж! Ніколи про це не думав! Та тому, що мерцям вони ні до чого. Хіба що… Хіба що коли пишеш новелу в дусі Едгара По, де труп опівночі встає з домовини, бо йому захотілося в туалет.
– Ви збираєтесь про це написати? Ого, тепер уже і я роздаю сюжети.
– Крамлі!
– Починається, – зітхнув він, одсуваючись на стільці.
– Ви вірите в гіпноз? У повернення в минуле в гіпнотичному сні?
– Ви й так добрий сновида…
– Прошу вас… – Нарешті я зібрався з духом. – Я ось-ось зсунуся з глузду. Поверніть мене в минуле. Відішліть назад.
– Боже милостивий! – Крамлі підхопився на ноги, одним духом вихилив свою каву й метнувся до холодильника по пиво. – Куди ж вас відіслати, крім дурдому?
– Я ж зіткнувся був з тим убивцею, Крамлі. А тепер хочу зіткнутися з ним знову. Тоді я намагався уникнути його, бо він був п'яний. Він сидів позад мене в останньому нічному трамваї, що йшов до моря, і тієї ж таки ночі я натрапив на мертвого старого в лев'ячій клітці.
– Немає доказів.
– Доказом були ще якісь його слова, але я їх забув. Якби ви змогли повернути мене назад, щоб я знову проїхав у тому трамваї в грозу й почув його голос, я б упізнав, хто він такий, і вбивства припинилися б. Невже ви цього не хочете?
– Ну певне, а коли я силою гіпнозу оберну вас на собаку-шукача і ви прогавкаєте мені ім'я вбивці, я піду й заарештую його, еге ж? Мовляв, ану йди сюди, поганий чоловіче, мій друг письменник почув твій голос у гіпнотичному сні, і ніяких доказів більш не треба. Ось наручники. Заклацни їх на собі!..