Вона просунула голову далі.
– О боже, який розгардіяш! Ви що, ніколи не прибираєте? А це ж як – читаєте десять книжок заразом і половина з них комікси? А що це за каменедробарка на столі? Кришку від неї ви викинули?
– Еге, – мовив я.
– Справжнє звалище, – весело підсумувала вона, і це треба було розуміти як похвалу.
– Все, що я маю, – до ваших послуг.
– Який же секс на цій канапі? Навіть одне на одному не вмістишся.
– Другий партнер має лежати на підлозі.
– Боже, якого ж це року ваша машинка?
– Тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого. "Ундервуд-стандарт", старенький, але добрячий.
– Достоту як я, еге ж, синку? Ви не збираєтеся запросити древню знаменитість у дім і зняти з неї сережки?
– Вам же ще треба повернутися до Фанні й заглянути в її холодильник, не забули? До того ж, коли б ви й залишилися тут на ніч, то були б тільки ложки.
– Багато ложок і жодної виделки?
– Жодної виделки, Констанс.
– Ваша штопана білизна справила на мене незабутнє враження.
– Я не юний Давид.
– Чорт забирай, що ні, то ні. На добраніч, синку. А я поїду до холодильника Фанні. Дякую!
Вона поцілувала мене так, що мені аж у вухах задзвеніло, і поїхала.
Заточуючись після того поцілунку, я сяк-так добувся до канапи.
Чого не слід було робити.
Бо тоді мені наснився Сон.
Щоночі під мої двері приходила ота невеличка злива, на хвильку затримувалась, шаруділа і йшла собі. А я боявся виглянути, що там таке. Боявся побачити за дверима Крамлі, геть мокрого, з палючими очима. Або Шейпшейда, що мигтить і сіпається, мов зображення в старезному кінофільмі, а з брів та носа в нього звисають водорості.
Щоночі я перечікував, злива минала, і я засинав.
І тоді приходив той Сон.
Мені снилося, що я письменник у маленькому зеленому містечку на півночі Іллінойсу і сиджу в перукарському кріслі, такому, як було в Келовій спорожнілій перукарні. Аж раптом хтось прибігає з телеграмою, в якій говориться, що в мене куплено право на екранізацію за сто тисяч доларів.
Я сиджу в кріслі, горлаю на радощах, вимахую тією телеграмою, коли це бачу, як обличчя всіх чоловіків і хлопців у перукарні та й самого перукаря обертаються на льодовики, на вічну мерзлоту, а силувані усмішки, з якими вони вітають мене, відкривають замість зубів крижані бурульки.
Я вмить став для них чужинцем. Їхній віддих обдає мене холодом. Я безповоротно змінився. Мені немає прощення.
Перукар похапцем достригає мене, так наче я з касти недоторканних, і я рушаю додому, затиснувши у спітнілій руці свою телеграму.
І того ж таки вечора з боку узлісся, що недалеко від мого дому в тому містечку, до мене долинає рев якогось чудиська ген за лісом.
Я підхоплююсь у ліжку, і мене всього обсипає колючим морозом. І далі ревучи, чудисько наближається. Я розплющую очі, щоб краще чути. Розтуляю рота, щоб легше було вухам. Тим часом чудисько з ревом суне вперед, ось воно вже посеред лісу, гупає ножиськами, топче лісові квіти, сполохує зграйки кролів і цілі хмари птахів, що з криком злітають до неба.
Я не можу ні ворухнутись, ні закричати. Відчуваю, як відпливає в мене від обличчя кров. І бачу на комоді обіч ліжка оту радісну телеграму. Чудисько вивергає із себе страхітливий кровожерний рик і з тріском поривається далі, неначе трощачи по дорозі дерева своїми жаскими, кривими, мов ятагани, іклами.
Я зіскакую з ліжка, хапаю телеграму, а тоді кидаюсь до дверей і розчиняю їх навстіж. Чудисько вже ось-ось вийде з лісу. Воно реве, рикає, здіймає своїми страшними погрозами нічні вітри.
Я роздираю телеграму на клаптики, жбурляю їх на лужок перед будинком і кричу:
– Ні – ось моя відповідь! Не треба мені ваших грошей! Не треба вашої слави! Я залишаюся тут! Нікуди не поїду! Ні! – І знову: – Ні! – І насамкінець, відчайдушно: – Ні!
У динозаврячій горлянці чудиська застрягає останній рик. На хвилю западає моторошна тиша.
Місяць ховається за хмару.
А я чекаю, і на обличчі в мене замерзає холодний піт.
Чудисько гучно всмоктує повітря, видихає його, а тоді повертає і, важко ступаючи, рушає геть, назад крізь ліс, усе далі, далі, аж поки поринає в небуття. На лужку, мов крильця нічних метеликів, тріпочуть клаптики моєї телеграми. Я зачиняю й замикаю сітчасті двері і, сповнений жалю й полегкості, йду до ліжка. Десь перед самим світанням я засинаю…
I ось тепер, у Венеції, прокинувшись від цього сну, я пішов до дверей і виглянув на канали. Що б я міг крикнути до темної води, до туману, до океану за піщаною смугою пляжу? Хто б мене почув, яке чудисько зважило б на моє mеа culpa,[31] чи на мою великодушну відмову, чи на моє заперечення своєї вини, чи на мої запевнення, що я добра людина й ще не розтрачений талант?
Чи міг я крикнути: "Іди геть! Я ні в чому не винен. Мені нема за що вмирати. І, бога ради, дай спокій і іншим!"? Чи міг я вимовити чи крикнути таке?
Я розтулив рота, щоб спробувати. Але в роті мені взялася грудкою курява, що не знати як набилась туди в темряві.
Я спромігся лише, наче в якійсь пантомімі, простягти вперед руку в німому благанні. "Прошу тебе", – подумав я.
– Прошу тебе, – пошепки мовив я. І зачинив двері.
У цю ж таки мить у моїй приватній кабіні по той бік вулиці задзвонив телефон.
Не піду, подумав я. То він. Чоловік із крижаним подихом.
Телефон дзвонив.
А може, то Пег.
Телефон дзвонив.
То він.
– Цить ти! – крикнув я.
Телефон замовк.
Навалившись усім тілом, мало не падаючи, я захряснув двері.
На порозі свого будинку, здивовано кліпаючи очима, постав Крамлі.
– Боже милий, ви знаєте, котра тепер година?
Ми стояли, дивлячись один на одного, мов два боксери, що домолотилися до повного одуріння й тепер не знають, де впасти.
Я не міг придумати, що сказати, отож продекламував:
– "Мене оточують примари лиховісні".
– Пароль правильний. Шекспір. Заходьте.
Він провів мене через весь будинок до кухні, де на плиті у великому кавнику варилася кава, багато кави.
– Засидівся над своїм шедевром. – Крамлі кивнув головою на машинку в спальні. З-поміж валиків звисав, наче язик музи, довгий рудуватий аркуш. – Я пишу на службовому папері, на ньому більше вміщається. Мені здається, якщо я дійду до кінця звичайного аркуша, то далі вже не зрушу. О боже, ну й вигляд у вас! Кошмарні сни?