– Ви могли б розігрувати цей маскарад хтозна-скільки, – сказав я. – А руки, зап'ястки – це ж така дрібна деталь!
Вона вискочила з кімнати, тоді пустотливо, мов кімнатна собачка, прибігла назад у шоферському кашкеті, а за мить скинула його й наділа наколку служниці. Щоки її розшарілись, очі блищали.
– Кого б ви хотіли вщипнути за задок? Шофера чи служницю?
– У вас в усіх трьох премилі задки!
Вона підлила мені вина, відкинула вбік обидва головні убори й сказала:
– Оце єдина моя розвага. Вже багато років не маю ніякого діла, то сама собі його знаходжу. Пізніми вечорами виїжджаю до міста, інкогніто. Часом роблю в крамницях закупки – теж як служниця. А ще орудую в підвалі кінопроектором, мию машину. Та й куртизанка з мене непогана, якщо вам до вподоби куртизанки. Колись я заробляла по півсотні доларів за ніч, і це в двадцять третьому році, коли долар ще мав справжню ціну й за двадцять п'ять центів можна було пообідати.
Ми довго сміялися. Я відкинувсь на подушки.
– А навіщо вся оця таємничість, нічне життя? Ви ніколи не виходите вдень?
– Тільки на похорони. Розумієте… – Констанс відсьорбнула кави й знову вгрузла спиною в купу подушок, схожу на гурт лежачих собак. – Розумієте, я не дуже люблю людей. Це в мене ще змолоду почалося. Певно, надто багато на моїй шкірі слідів від продюсерських пальців. А втім, і так непогано грати роль самотньої господині дому.
– А я тут до чого? – запитав я.
– Ви друг Фанні, це по-перше. По-друге, ви начебто добрий хлопчина. Тямущий, хоча й дурненький. Цебто, невинний. Ці великі голубі очі, скільки в них наївності! Життя вас іще не ламало? Дай боже, щоб і не ламало ніколи. Ви здаєтеся мені безпечним, милим і забавним. Але без ніякої фізіології, як тепер кажуть, без ніякої фізіології. Тобто я не збираюся тягти вас до себе в спальню, вашому дівоцтву ніщо не загрожає.
– Я не дівич.
– Хай ні, але з біса схожі.
Я люто спаленів.
– Ви так і не відповіли мені. Чому я тут?
Констанс Реттіген поставила на підлогу свою чашку, нахилилась уперед і подивилась мені просто в очі.
– Фанні стривожена, – сказала вона. – Перелякана. Нажахана. Чи не з вашої ласки?
За короткий час я встиг забути.
Подорож машиною з міста до узбережжя розвіяла морок у моїй голові. Поки я був у цьому домі, стояв біля басейну, дивлячись, як господиня поринає в море, потім вертається, і відчував на обличчі легкий бриз, а в роті смак доброго вина, події останніх двох днів наче звітрилися в мене з пам'яті.
Раптом я усвідомив, що вже багато тижнів не сміявся отак від душі. Молодий сміх цієї жінки повернув мене назад, туди, де мені й належало бути в мої двадцять сім років, а не в дев'яносто, що на них я почував себе, прокинувшись сьогодні вранці.
– То це з вашої ласки Фанні така налякана? – повторила своє запитання Констанс Реттіген і раптом замовкла. – О боже, – мовила вона, – у вас такий вигляд, наче я оце переїхала машиною вашого улюбленого собачку. – Вона схопила мою руку й міцно стиснула її. – Я що – вдарила вас у самісінькі круглячки?
– Які круг…
– У яєчка. Даруйте.
Вона дала мені час прийти до тями. А побачивши, що я не зомлів, сказала:
– Річ у тім, що я з біса опікуюся Фанні. Навряд чи ви знаєте, як часто я буваю в тому нужденному вулику.
– Я вас там ніколи не бачив.
– Ще й як бачили, тільки не впізнали. Торік на П'яте травня,[28] десь уже над північ, усі там звеселіли від вина та енчілади й, побравшись за руки, пішли танцювати мексіканську конгу по коридорах, по сходах, по всьому будинку. Я була на чолі тієї живої вервечки, виряджена такою собі Ріо-Рітою, і ніхто мене там не знав, а це ж бо єдина нагода добре збавити час. І ви там були, тільки десь у кінці вервечки, далеко від мене, так що ми ні разу не зіткнулись. А через годину я трохи погомоніла з Фанні й зникла. Здебільшого я приїжджаю туди десь о другій ночі, і ми з Фанні повертаємося в часи Чікагської опери й Інституту мистецтв, коли я вчилася малювати й безплатно співала в хорі, а Фанні виконувала кілька головних партій. Ми знали Карузо й були обидві худющі, як тріски, ви собі уявляєте? Фанні – худюща! Але який голос! О боже, та й молоді ж ми були!.. Ну, а решту ви знаєте. Я далеко пішла, зі слідами матрацних пружин на спині. А коли їх стало надто багато, втекла сюди видобувати гроші із надр свого задвірка.
Вона повела рукою в бік кухні, де за вікном ухали й стогнали машини принаймні над чотирма нафтовими свердловинами – чудові хатні тварини для затишного життя.
– Ну, а Фанні… У неї був невдалий роман, що день у день краяв їй серце і зрештою зробив її такою, яка вона тепер. Ні один чоловік, ні я, ні час не могли її розрадити, повернути їй втрачену красу. І зрештою ми махнули на все те рукою і залишились подругами.
– З того, як ви про це говорите, я бачу, що ви їй вірна подруга.
– Я їй, вона мені. Вона талановита, мила, химерна й нещасна жінка. Я біля неї наче дресирована шавка, що танцює її слонячий гавот. Як щиро ми сміємося десь над ранок, годині о четвертій! Ні вона, ні я не тішимо одна одну облудними надіями. Ми добре знаємо, що ніколи не повернемось до звичайного життя – вона має на те свої причини, я свої. Вона знала одного чоловіка надто близько, я – надто багатьох мимохідь. Самітництво набирає різних форм, як ви можете бачити з моїх перевтілень і з неосяжних тілес Фанні.
– Ви так гудите чоловіків, а перед вами ж оце один з них, – озвавсь я.
– Ви не такий, як вони, я певна. Ви б не намагалися покласти під себе всіх хористок підряд і не обертали б на ліжко свій письмовий стіл в акторському агентстві. Ви б не спустили зі сходів свою бабусю, щоб одержати за неї страховку. Може, ви тюхтій чи дурень, не знаю, але мені тепер більше до душі тюхтії і дурні, такі, що не стануть розводити тарантулів чи відривати крильця колібрі. Наївні письменники, які мріють полетіти на Марс і ніколи не повертатися в наш безглуздий білий світ. – Вона замовкла, ніби прислухаючись до себе. – О боже, я надто розбазікалась. Повернімося до Фанні. Вона не з полохливих, ось уже двадцять років живе в тій старій руїні, двері завжди навстіж, заходь хто хоче, в руках банка з майонезом. Але тепер з нею наче щось зробилося. Аж підскакує від найменшого шереху. Що воно таке?