Якогось поглинутого пісками й водою року та гробниця мала таку адресу: штат Каліфорнія, місто Венеція, Оушен-Франт, Спідвей, 27. А царицю, що залишила по собі покій, заставлений від підлоги до стелі бляшанками з кіноплівкою, звали Констанс Реттіген.
І в цьому от покої я тепер і сидів, чекаючи й розмірковуючи.
Я сподівався, що вона не схожа на мумію з припалими порохом очима.
А тоді урвав свої сподівання.
З'явилася вона, друга єгипетська цариця. Але не велично-урочисто, не у вечірньому туалеті із сріблястої парчі, навіть не в ошатній сукні із шарфом і не в модно пошитих широких штанах.
Ще перше ніж господиня озвалась, я відчув, що вона стоїть у дверях. І кого ж я побачив? То була жінка сантиметрів сто п'ятдесят на зріст, у чорному купальному костюмі, неймовірно засмагла, вся за винятком обличчя – певно, вона закривала його, бо воно було вершково-біле. Волосся коротко підстрижене, шпакувато-русяве, скуйовджене, так наче його пробували зачесати гребінцем та так і покинули: е, мовляв, хай йому чорт. Тіло струнке, міцне й зграбне, і сухожилки на ногах начебто цілісінькі. Вона босоніж перебігла кімнату й стала, дивлячись на мене згори вниз променистими очима.
– Ви добрий плавець?
– Непоганий.
– Скільки разів перепливете мій басейн? – Вона кивнула головою на чимале смарагдове озеро за скляними дверима.
– Двадцять.
– А я сорок п'ять. Будь-який з моїх знайомих чоловіків повинен переплисти сорок разів, перш ніж я пущу його до себе в ліжко.
– Вважаймо, що я не витримав іспиту, – сказав я.
– Констанс Реттіген. – Вона схопила мою руку й міцно труснула.
– Я знаю.
Вона трохи відступила й зміряла мене поглядом.
– То це ви жуєте м'ятну гумку й заслуховуєтесь "Тоскою", – промовила вона.
– Ви говорили і з сліпим Генрі, і з Фанні Флоріанною?
– Ваша правда! Почекайте мене тут. Якщо я не поплаваю на ніч, то повалюсь на вас і засну.
І, перш ніж я встиг розтулити рота, вона метнулася за двері, пробігла краєм басейну й подалась до моря. А там поринула в першу ж хвилю й попливла ген з очей.
Я подумав, що вона, повернувшись, навряд чи захоче холодного вина. Отож рушив до кухні, де все сяяло білиною та блакиттю, й побачив автоматичну кавоварку, від якої навколо йшов гарячий дух свіжої кави, готової зустріти новий день. Я поглянув на свій дешевенький годинник: була вже майже перша. Тоді налив дві чашки кави, поніс на терасу над басейном з навдивовижу ясною блакитною водою й став чекати господиню.
– Так! – схвально вигукнула вона, підбігаючи й по-собачому струшуючи з себе воду на плитки тераси. Потім схопила чашку й, жадібно припавши до неї, напевне обпекла собі рота. Голосно хукаючи, сказала: – З цього починається мій день.
– А коли ви лягаєте спати?
– Іноді аж зі сходом сонця, як усі вампіри. Полудень не для мене.
– Як же ви так засмагли?
– Під кварцовою лампою в підвалі. Чому ви так дивитесь на мене?
– Тому, – відповів я, – що ви зовсім не така, як я думав. Я уявляв собі щось на зразок Норми Десмонд в отому першому фільмі. Ви його дивитесь?
– Ет, я пережила його. Половина фільму – це я, а решта – мура. Тій дурепі Нормі хочеться уславитись. А мені здебільшого хочеться забитись у нору й не витикатися. Все те я вже звідала: і продюсерів, що хапають тебе за коліна, й режисерів на пружинних матрацах, і боязких письменників, і легкодухих сценаристів. Я не хотіла вас образити. Ви ж письменник?
– Еге ж, письменник, то й що?
– А ви запальний, юначе. Тільки тримайтеся далі від кіно. Вас там зімнуть. Про що це я говорила?.. A-а, так… Більшість своїх розкішних туалетів я вже давним-давно віддала на голлівудські добродійні базари. Протягом року виїжджаю хіба що на одну прем'єру й, може, ще на два бенефіси. Десь раз на два місяці, як трапиться хтось із давніх приятелів, обідаю у Сарді чи в "Дербі", а потім знов усамітнююсь. Із Фанні бачуся майже щомісяця, звичайно о такій-от порі. Вона теж сова, як і ваша покірна слуга.
Господиня допила каву й витерлася величезним м'яким жовтим рушником, що добре пасував до її засмаги. Потім накинула його на плечі й знову зміряла мене уважним поглядом. Я також мав час роздивитися цю жінку, що була й не була Констанс Реттіген – велика володарка душ із мого дитинства. На екрані – шестиметрова скрадлива, підступна спокусниця чоловіків, темнокоса й чарівливо тендітна. Тут – обпалена сонцем мишка-пустельниця, метка і жвава, непевного віку, суміш кориці, мускатного горіха й меду. Ось з якою жінкою я стояв на нічному вітерці біля середземноморського плавального басейну перед її схожим на мечеть будинком. Я подивився на цей будинок і подумав: ні радіо, ні телебачення, ні газет. І вона знов виявила свої телепатичні здібності.
– Атож! Тільки кінопроектор та купа фільмів у вітальні. Час працює на добро лиш в одному напрямі. Назад. Минуле в моїх руках. Побий мене бог, коли я знаю, як дати собі раду із сьогоденням, і під три чорти майбутнє! Я не хочу жити в ньому, не хочу йти в нього й зненавиджу кожного, хто мене до цього змушуватиме. Ось, як на мене, справжнє життя.
Я повів очима по всіх освітлених вікнах її мечеті, по всіх кімнатах за тими вікнами, тоді звернув погляд на залишений під бічною стіною лімузин.
Це чомусь занепокоїло її, і нараз вона гайнула в будинок, а тоді повернулася з пляшкою того ж таки білого вина. Налила мені в келих і пробурмотіла:
– Та якого біса… Ось випийте. А я…
І раптом, коли вона простягла мені келих, я засміявся. Та де в біса засміявся – вибухнув сміхом, зайшовсь реготом!
– У чім річ? – запитала вона, відвівши трохи назад руку з келихом. – Що тут таке смішне?
– Ви!.. – аж задихавсь я. – І шофер… І служниця… Служниця, шофер! І ви!
Я показав на кухню, на лімузин і на неї.
Вона зрозуміла, що попалась, і приєдналася до моїх веселощів, закинувши голову назад і дзвінко сміючись.
– Боже мій, ви мене спіймали, юначе! А я ж то… я думала, що добре зіграла!
– Дуже добре! – вигукнув я. – Просто чудово. От тільки, коли ви простягли келих, мені в око впав примітний порух зап'ястка. Я ж бачив шоферові руки на кермі. І бачив, як служниця тримала тацю. Констанс… пробачте, міс Реттіген…
– Констанс.