— Ти просто кумедник!
— Тому що коли б моя свідомість це відала,— невблаганно вів він своєї,— то вона б заперечила твоє існування. А все твоє призначення як витвору моєї підсвідомості полягало б лише в тому, щоб утримувати мене в невіданні. Щоб довести за допомогою всіх твоїх чар, за допомогою самої логіки, що ти...
— Ну, якщо в тебе такий досконалий мозок, тоді давай поглянемо, як ти створиш жінку! — Вона склала руки на грудях і, відкинувшись на бильце стільця, коротко й рішуче кивнула головою.
— Гаразд. — Він уперся очима в стінку печери. За мить почала утворюватися жінка. Обриси її спочатку були хибні — одна рука закоротка, ноги надто довгі... Ще більше зосередившись, він спромігся трошки виправити пропорції свого утвору. Але очі жінки дивилися під неоднаковим кутом; плечі та спина були похилі й викривлені. Він сотворив лиш оболонку — без мозку і внутрішніх органів, якийсь автомат. Звелів їй сказати щось, але з безформних уст долинуло лиш невиразне булькання; він-бо не дав цьому створінню мовного апарата. Він аж затремтів з огиди й мерщій знищив ту страхітливу мару, промовив утомлено:
— Ні, я не скульптор. І не Бог...
— А я рада, що ти врешті це второпав.
— Це ще не доказ,— вперто хилив він на своє,— що ти — справжня. Я не знаю, на що здатна моя підсвідомість.
— Зроби краще що-небудь для мене,— раптом попросила вона. — Несила мені більше слухати ці дурниці.
"Справді, я таки її ображаю,— подумав він. — Єдина, крім мене, людина на Землі, а я їй краю душу". Він кивнув згідливо, взяв її за руку й вивів з печери. На широкій рівнині, що розляглася внизу, він сотворив місто. Недавно він уже робив таку спробу, і тепер у нього вийшло вправніше. Місто, що наче зійшло з якихось картинок чи, може, втілилося з його дитячих вражень від "Тисячі й одної ночі", постало перед ними у всьому казковому різнобарв'ї. Чорні, білі та рожеві будинки, тепле сяйво криваво-червоних мурів, брами з чорного дерева, облямовані срібним візерунком. На високих багряно-золотих вежах ясніли сапфіри. До самого вершечку веж із слонової кості здіймалися величні сходи — тисячі мармурових, з прожилками, приступок чарівного опалового кольору. Тут і там — прекрасні голубі озера; над ними пурхають веселі пташки, а в тихих глибинах сновигають прудкі срібні та золоті рибки.
Вони пішли вулицями міста, і він сотворив для неї троянди — білу, жовту та червону, а також цілі сади дивовижних квітучих кущів. Поміж двох будинків, увінчаних маківками зі шпилем, сотворив широке плесо; пустив туди прегарну гондолу з пурпуровим балдахіном й позаставляв всіма наїдками та напоями, які тільки міг пригадати.
Вони випливли на велику воду. їх обвівав лагідний вітерець,— його сотворив теж він.
— І все — несправжнє,— нагадав він за хвилину.
— Ні, ні,— всміхнулася вона. — Ти ж можеш поторкати тут геть усе. Те все — справжнє.
— А воно збережеться, коли я вмру?
— Мені це байдуже! А до того ж, якщо ти можеш усе те створити, то можеш, певно, і лікувати будь-яку хворобу. Ану якщо ти здатний лікувати навіть старість та смерть? — Вона зірвала китицю квітів з гілки, яку вони минали пливучи, і вдихнула пахощі. — Ти у змозі врятувати все це від в'янення та вмирання. А може, ти здатний зробити те саме й для мене! То чого ж бідкатись?
— А тобі не хочеться взагалі втекти звідси? — спитав він, пихнувши сигаретою, яку щойно створив. — Ти не хотіла б знайти нову планету, не займану війною? Хочеш, стартуймо прямо зараз?
— Зараз? Тобто... Ні, може, трохи згодом. Зараз я не хочу навіть підходити до тої ракети. Вона мені знову нагадає про війну.
Вони пливли далі.
— Ти переконався вже, що я — справжня? — спитала вона.
— Якщо зовсім чесно, то ні,— відповів він. — Але я дуже, дуже хочу повірити...
— Тоді слухай мене,— мовила вона, прихилившись до нього. — Я — справжня. — І обвила руками його шию. — Я завжди була справжня. І завжди буду. Яких тобі ще треба доказів? Правду люди кажуть: якщо хочеш пізнати смак пудингу — скуштуй його... Повір, я знаю, що я справжня. Ти теж мусиш це знати. Чого ж іще питати?
Він дивився на неї довгим поглядом, відчуваючи в себе на шиї її теплі руки, прислухаючись до її дихання, весь оповитий пахощами її шкіри, її волосся — ось вона дивовижна сутність живої істоти...
— Я вірю тобі,— повільно, проказав він. — Я кохаю тебе. Як... як твоє ім'я?
— Джоун,— не відразу сказала вона.
— Дивно,— озвався він. — Я завжди мріяв про дівчину на ім'я Джоун. А прізвище?
Вона поцілувала його.
Над головою в них ширяли ластівки, які він сотворив,— його ластівки, у воді сновигали туди й сюди його рибки. А на всі боки простерлося, сягаючи аж до випалених гір, його місто — величне й прекрасне.
— Ти не сказала мені свого прізвища,— нагадав він.
— А, ну так... Для жінки дівоче прізвище не має ніякого значення — вона завжди бере прізвище чоловіка.
— Ти просто викручуєшся!
— А ти як думав? — засміялась вона.