Він ухопив склянку і, не цокаючись уже, перехилив її в рот, неначе спішив погасити чи те галасування надворі, чи щось у себе всередині. Лямпа з картонним, рудим абажуром освітлювала нижню половину його обличчя, товсті вуса, жовте у вугляних крапках підборіддя, кадик на довгій шиї.
— Є такі дурні й сукини сини, — раптом знову почав Антонюк, — що за все оце обвинувачують Сталіна. Сталін, мовляв, причина того, що люд так страждає. Якби не він, усе було б'інакше. Нащо, мовляв, нам ця індустріялізація? Нащо нам ці гармати та танки? Хай би краще ми одежу та їжу собі виробляли. Та щоб свободи нам дали. Свободи? — скрикнув він грізно. — Кому? Оцим ледарям? Сволочі, диверсанти! Гармати... А того й не розуміють, що без цих гармат і танків ми давно були б у лапах капіталістів, що капіталісти жирували б і панували, а ми б на них у каторзі робили. Забули Гітлера та його німців? Забули, в яке рабство-нас оті запрягали? Ото ж то! "Сталін, Сталін"! Сталін наш Бог, знаєте ви це?
І Антонюк з викликом, загрозою витяг до Степана. Петровича довгу як у індика шию.
— Сталін — безпрекословний! Що сказав Сталін, роби сліпо. Лізти головою у вогонь? Лізь і не думай. За тебе думають. От тепер війни бояться. Яке твоє діло боятись? Хто ти такий? Сталін боїться? Ні. Значить, не смій боятись. Сталін — дух святий, він скрізь, він у кожній щілині твоєї душі, дух, одно слово. Сталін все, без Сталіна хаос. І був, говорить Євангелія, хаос, і дух
Божий носився над ним. А тоді, мовляв, дух увійшов у хаос і настав порядок у світі. Правильно? А вийми з нього дух і що настане? Знову хаос? Так?
І білі цяточки оченят з-під настовбурчених брів устромились у Степана Петровича. І цьому вже видно було, що ніяка принада не спіймає цього найвірнішого бу-биря на світі. Не варто було й висувати її. Швидше б закінчити трапезу й лягти спати, — втома й вечеря як величезною периною налягали на голову й хилили її он до тої милої, чистенької канапи.
Але хазяїн, видно, ще не збирався лягати, його, здається, саме розібрали як слід "чиста", англійська, токайське, і він збирався довго, мабуть, густи акафист своїм богам. І дійсно, Антонюк аж випростався на стільці і, не ждучи відповіді від гостя, продовжував:
— А є такі злочинці, що тільки про те й думають, щоб знищити Сталіна. Смерти його ждуть, як царства небесного. Як Сталін помре, так вони думають, усе зміниться, так їм усяке добро саме в рот полізе, так настане мирі і рай на землі. І на що б ти думав, такі стерви пускаються? Навіть на чорну магію! Га?
І Антонюк з жахливим тріюмфом визвірився на гостя.
— Та не може бути?! — жахнувся й гість.
— Слово чести! Ворожать. Насилають на Сталіна свою злу силу.
— Яким способом?!
— А таким: беруть, скажімо, його портрет чи статун> і віють у них руками й губами, духом своїм. Отак...
І Антонюк простер поперед себе обидві руки й почав робити ними такі рухи, наче чимсь кидав у когось. І губи робили такий самий посилаючий рух.
— А чого Сталін усе хворіє? Га? — раптом пустивши руки, грізно повернувся Антонюк до гостя. — Чого?!
— Ну, він уже ж не молодий. Восьмий десяток йому йде.
— Все одно! Він — бог! Йому на десятки наплювать. Тут діє нечиста сила, от чого! Чорна магія! От я читав, що в Індії є таке плем'я, що страшно вміє цю магію-робити. Там, мовляв, так буває, що як хто кого зненавидить, то зараз же почина магію на того наводити. Навіть здалеку вміють насилати. І той чоловік почина хворіти й помирає. Курумбами зветься це плем'я.
— Ну, так воно давно б уже вимерло, бо всі б на себе магію напускали, — без усміху зауважив Степан.
— Е, ні! — скрикнув Антонюк.—Тут не так. Не всякий може магію напускати. Треба спеціяльну силу мати. А до того так ненавидіти, щоб ненависть усю душу заливала, щоб била з неї, як із помпи:. А це не всякий має. Гнів, досада, навіть маленька ненависть магії не мають. Тут треба, кажу, такої, щоб чоловік тільки про те й думав, щоб ненавистю тільки й жив і дихав. Отоді є така сила.
— Ну, а хіба у нас є такі люди, що так ненавидять Сталіна?
— Овва! — загадково посміхнувся Антонюк і випив із склянки. — Є вони. Тільки як ти розпізнаєш їх? Тут теж треба магії, як ото на шпигунство ворога треба мати контрішіигунство, так тут треба контрмагію. О, їх цих магів, не так легко розпізнати. З вигляду вони такі святі та божі, так люблять Сталіна, такі вірні, такі стопроцентні. А вночі, коли ніхто не бачить, вони випускають на нашого вождя свою ненависть, як злого лютого пса.
— Та за що така ненависть?
— А от спитай їх! Хіба не Сталін захистив їх од Гітлера? Хіба не Сталін дав нам щасливе життя? Диверсанти, сукини сини, шпигуни, агенти капіталістів, от чого така ненависть.
І, вхопивши склянку, він знову випив з неї жадними ковтками.
Степан Петрович почував уже таку втому, що не міі сидіти), навіть тютюн не помагав.
— Вибач, товаришу, — нарешті сказав він, — я трошки втомився з дороги й хотів би лягти. Але хотів би наперед спитатись у тебе: чи не чув ти' чогонебудь про. ..
Він зробив маленьку павзу, щоб добре взяти у фокус очей своїх обличчя хазяїна.
— .. .Про термітів?
— Про кого? — здивовано перепитав Антонюк. — Шахтарі якісь?
— Та так. Мали прийти сюди на роботу. А про "ніч і ранок" чув ти?
— А це що таке? Фільм новий якийсь, чи що?
— Та фільм. Кажуть, цікавий. Ну, я вже, мабуть ляжу, стомився.
— Лягай, лягай! Ось зараз тобі дам усю постіль...
Антонюк, похитуючись од нетвердости в ногах, схопився і зашамотався. Витяг із шафи запасну подушку, простирало, ковдру і постелив на канапі постіль гостеві, поки той ходив "до вітру" надвір. І сам собі приготував ліжко. Степан Петрович мляво напівроздягся і ліг. Антонюк ще говорив до нього, але він, удавши, Що зразу заснув, почав глибоко дихати, навіть похропувати. Але поки Антонюк рухався біля нього, прибирав зо столу, бурмотів щось до себе, сон не йшов. Правда, раз було, обгорнув мозок м'якою лапою, але коли Антонюк різко чимсь брязнув, лапа зіскочила й сон злякано втік. Степан Петрович, боячись, що підпилий хазяїн почне говорити, помітивши, що гість не спить, почав досить сильно хропти.
І тоді сталось щось цілком непередбачене Степаном Петровичем.