знайти розподільник та помешкання Антонюка, і столичний гість, закинувши клунок на спину, вийшов із рожевого кабінету "вождя".
У розподільнику дійсно знайшлося все, чого могла б душа забажати. Записка начальника справила таке враження, що з Степана Петровича за великий пакет усякого добра взяли таку ціну, за яку деінде тільки кіло хліба можна було б купити (херувим, очевидно, передбачав рапорт гостя з Москви й помагав його прихильному офарбленню чим сила була).
До помешкання Антонюка треба було пройти частину головної вулиці й кілька бічних провулків. На головній вулиці стояв уже вечірній рух і гамір. Ішли запорошені вугіллям шахтарі з лямпами в руках; коло них часом бігли діти, босі, замурзані, в самих сороченятах, подертих, чорних од вугілля й землі. З розчинених вікон і дверей убогих, нашвидку зліплених хаток і землянок чувся крик жінок, плач дітей, п'яні ГОЛОСИ мужчин.
Будинок, у якому жив Антонюк, колись був гарний, навіть пишний, але тепер стояв обдертий, з сірими від старости дверима та вікнами, з облупленими стінами, подібний до расового собаки, голодного, худого, з випнутими ребрами й облізлою, в лишаях шкурою.
Кімната Антонюка була зараз же ліворуч у передпокою. Жінка, що показала її Степанові, поштивим шепотом сказала:
— Вони вже дома.
Степан постукав в облізлі, порубані (мабуть, німцями) й залатані двері. З-за них почувся густий, глухий голос, який крикнув щось ніби:
— Входьте!
Іваненко ввійшов. Кімната була велика, висока (мабуть, колишній кабінет директора), з двома чи трьома вікнами на вулицю, з досить пристійними меблями і навіть з цілими (новими, видно) шпалерами в блакитних квіточках. Зараз же біля дверей, під глухою стіною, стояв стіл, на ньому грізно під каструлькою шипів примус, а коло примуса стирчала з ложкою в руці довга, незграбна постать у чорній косоворотці. Голова в неї була гладенько мокро зачісана, брови настовбурченими пучечками суворо стриміли наперед, так само^ як густі вуса. Маленькі очі, сховавшись під кущі брів, насторожено звідти чекали.
Степан Петрович посміхнувся своїм ласкавим, одвер-тим, хлопчачим усміхом і зараз же мовчки подав наготовлену в руці записку начальника МДБ. Антонкж помалу, немов боячись якогось підступу, взяв папірець, обережно розгорнув, прочитав і відразу весь змінився: суворі вуса розсунулись на обидва боки усмішкою, немов двері на шарнірах; грізні брови принишкли; в оченятах заблищала теплота.
— А, дуже приємно! — густим, як із порожньої діжки, голосом сказав він. — Проходьте ближче. Клунок покладіть тут на стілець. Зараз будемо вечеряти.
Степан Петрович наперед озирнув кімнату: чи було ж йому де спати? Було: далі, в глибині, стояло ліжко, а проти нього під другою стіною широченька канапа. Тоді він поклав клунок .на стілець, а пакет на стіл.
— Вечеряти, так вечеряти, — сказав він таким тоном, яким говорить із старим другом, якому приготовано приємну несподіванку. — На якому столі будемо? В тебе їх кілька. Бо тут у мене є дещо на вечерю.
Антонюк з суворою цікавістю глипнув на розгорнений уже пакет, побачив пляшки, кінчик ковбаси, масляний папір з чимось особливим, і рішуче пішов до столу біля ліжок (очевидно, парадного). Знявши з нього книжки й якісь фотографії, він застелив його чистою скатертиною. Після того засвітив лямпу, поставив її на стіл, а обабіч розклав тарілки, ножі, виделки, і все мовчки, повільно, з поважною суворістю. Степан Петрович теж мовчки й поважно виймав із перенесеного сюди пакету ковбасу, шпроти, шинку, сир і пляшки з горілкою та вином. Антонюк тільки зиркав на це і допитливо цюкав поглядом гостя: що воно за бенеря така?
Після того Степан попрохав умитися і, коли це зробив біля дверей з акуратно організованого умивальника, вони обидва поважно сіли і почали справжній бенкет. Бідну каструльку з примусу було знято, примус погашено. Хазяїн, як жук в очереті, гув своїм голосом і вминав ласощі. Наперед їм, розуміється, прочищався шлях то "чистою", то "англійською гіркою", то коньяком з відповідними тостами за Сталіна і всіх вождів, а на кінець, коли очі й ніс хазяїна вже добре розгорілися, було приступлено й до пляшки з червоною горілкою.
— Токай! — сердечним голосом пояснив гість і погладив пляшку, як гарненьку дівчинку, по шийці. Антонюк блаженно умгукнув, як із льоху, і взяв склянку з золотавою рідиною в жовточорну від застарілого вугілля руку.
— Ну, так хай же! — бовкнув він і стукнув вінцем об вінце склянки гостя. — Та й ще раз за Сталіна! Спасибі батькові, без нього що ми? Був би нам не "токай", а "тікай". '
Він, зажмуривши очі, випив півсклянки, глибоко від сласности зідхнув і витер обвислі вуса.
— От він що у нас! — раптом сказав він і, повернувшись, показав рукою на покуття. Степан уже давно' бачив там три "ікони" й засвічену перед ними лямпу, але удавав, що тільки тепер помітив.
— А-а, — здивовано протягнув він, — та либонь же це наші? А я думав: боги це в тебе.
— Ба таки ж і боги! — гордо сказав хазяїн. — Бог Карло-отець посередині, бог Ленін-син ліворуч і бог Сталін-дух святий праворуч. Бог у трьох лицях, як і личить. Свята трійця. Що? Ні? — грізно поставив він на гостя почервонілі очі.
— Та розуміється! — весело скрикнув Степан Петрович. — Вони правлять світом.
— Неукоснительно! — підтвердив Антонюк і допив склянку.
За вікном раптом зачувся крик, жіночий вереск, звуки битої пляшки, чоловічі голоси.
— Що воно? — здивовано повернувся до темного вже вікна Степан Петрович.
— Е! — понуро махнув рукою Антонюк. — Б'ються. Чоловік б'є жінку.
— За що?
— А чорт їх знає. За злидні. За каторгу. Вереск ще дужче розрізав повітря.
— Може, розборонити їх? — нерішуче запитав Степан Петрович.
Антонюк з тою самою понурістю машинально налив собі вина і бовкнув:
— Не поможе. Не розборонимо. Як ти їх розборониш? Чоловік п'є, жінка п'є, навіть діти п'ють. А що їм більше? Дні й ночі й усе життя під землею. А на землі яка радість? Злидні, хвороби, труд. Єдина втіха — горілка. Хоч на годину, а забув каторгу. А як проспаз-ся... діти пищать, голодні, обдерті, сопливі. Ну, й б'є. Дума, що горе своє б'є. Хоч над кимнебудь він старший, хоч когонебудь може і він набити... Ах, галасують! Галасуйте, не галасуйте, не вирветесь.