Слово-анкети

Антоненко-Давидович Борис

(Мініатюри буремних літ)

ВАЖЛИВЕ ПИТАННЯ

Березень 1917 року. Сніг раптом осів, і перші веселі струмки вже підтинають його закляклу зимову непорушність. Порський вітрець увірвався відкілясь з-за Дніпра до міста і вільно мчить, безжурний, гомінкими київськими вулицями. І навзаводи з березневим вітром летять бадьорі, призовні звуки крилатої "Марсельєзи":

Отречемся от старого мира!..

На панелях де-не-де валяються збиті з вивісок установ позолочені царські орли, а на будинках уже майорять на вітрі червоні прапори. І скрізь — на солдатських шапках, на студентських шинелях, на робітничих тужурках — червоні стрічки. І скрізь юрмляться схвильовані, радісні люди. І тут, і там читають телеграми з революційного Петрограда. Крики "Хай живе революція!", "Ура!" покривають чиїсь слова, і не знайомі досі люди тиснуть одне одному руки, обіймаються...

Через вулицю, обережно обминаючи дебелими чобітьми перші калюжі, поспішає до гурту якийсь огрядний чолов'яга в доброму кожусі. Зо всього видно, це хуторянин, який щойно приїхав до Києва і ніяк не може зійти з дива. Він високо підібрав поли, щоб не уболотити кожуха, а під пахвою притиснув пужално (чи ж довго якому ледащу поцупити батіг з санок, які залишив у заїзді!). На обличчі йому заклопотаність, тривога й цікавість.

В середині гурту хтось кричить: "Хай живе новий режим!", і натовп щиро відповідає йому гучним: "Ура-а-а!"

Хуторянин кліпає очима, непорозуміло дивиться навкруги і несміливо смикає за рукав якогось студента скраю:

— А до чого ж це воно?

Студент обертається і, радий з нагоди агітувати когось, охоче пояснює:

— Новий режим — це новий лад, без царя. Тепер буде республіка, демократія! Вільний народ обере собі на демократичних засадах... Ми, демократи, вимагаємо...

Хуторянин увесь напружився, аж зморщив чоло, щоб усе зрозуміти й не пропустити, бува, чого, і нарешті, кашлянувши з чемності, питає студента:

— Ну, а дьоготь же по чім тепер буде?

Не діставши відповіді, він здивовано знизує плечима і каже сам до себе:

— Домокради? Таке!..

ТОВАРИШІ

До панської економії від станції було далеченько. Я і мій шкільний товариш умовились їхати сюди до управителя Кенігівської економії репетиторами. Управителеві треба, щоб ми підготували за літо й перетягли через осінні переекзаменовки в гімназії двох його синів-телепнів і дочку бухгалтера, а нам треба заробити грошей на зиму, на університет. Але товариш мій спізнився на поїзд, і я приїхав сам. Іти пішки далеко й нудно самому, і я зрадів, коли мене наздогнав, підскакуючи на драбчастому возі, якийсь дядечко. Я попросився підвезти мене до економії, і дядько, глянувши на блискучі ґудзики моєї студентської тужурки, не сказати б, що неохоче, але й без особливого піднесення погодився. Проте дядько був говіркий і одразу ж почав розмовляти. Власне, від мене він, видимо, мало сподівався почути щось цікаве й тому говорив більше сам з собою. Був кінець червня. В Києві Центральна рада випустила свій перший універсал, у далекому Петрограді громадилися хмари липневої бурі, розвалювався фронт, а дядько все ще не міг перетравити березневої сенсації:

— Царя нема! Ге! Ну просто, як оце тобі з воза встав: був, сидів, а це, гляди, вже й нема...

Подумавши хвилину, він сказав зачудовано:

— І ловко ж товариші його підважили!.. Перед самою економією він спитав мене:

— Так, кажете, вчитесь у городі? Ну, а на кого ж саме?

— На вчителя,— відповів я.

Дядько підозріло глянув на мою студентську тужурку й, одвернувшись, досить переконано сказав:

— А я так думаю, що, мабуть, чи не на попа. Тпру!..— і спинив коні.

— Чому ж ви так думаєте? — здивувався я, злазячи з воза.

— А ґудзики золоті нащо?

Він хитро всміхнувся, немов піймав мене на брехні, й стьобнув віжками по шкапі.

За кілька хвилин засмаглий кремезний управитель у парусиновому костюмі запрошував мене до покоїв, люб'язно дорікаючи, чому я не сповістив його заздалегідь, щоб за мною вислали коні. Він, видимо, зрадів з мого приїзду, бо забув навіть спитати, чому я приїхав сам, без товариша. І я, не дожидаючись його запитання, сам сказав:

.— А мій товариш приїде завтра: спізнився на поїзд. Управителя немовби хто шилом штрикнув у бік, і він пересмикнувся:

— Товариш!.. Так-так... Товариш з гімназії, з університету, однокашник, нарешті, товариш міністра і — наш сьогоднішній товариш братішка! І треба ж так загидити таке прекрасне слово!..— І, повернувшись до мене, він посміхнувся з гіркою іронією: — Ми, на жаль, не можемо тут похвалитися своїми товаришами. Ні, ні, не можемо!.. Кожної ночі так і дивись підпалять економію товариші.

КОМУ ЩО

Багряно догорає на заході короткий, осінній день 1917 року. Голими вітами їжачаться дерева київських парків і скуляться під поривами холодного жовтневого вітру. Низько летять над землею розірвані темні хмари, і, здається, їх краплі ось-ось упадуть додолу, як тихо падає останнє пожовкле листя...

А на вулицях людно й гаряче. І тут, і там збиваються купами люди, точаться суперечки, зривається часом лайка, лунають погрози...

У пожмаканій, заляпаній шинелі, підперезаній брезентовим паском, солдат одсунув на потилицю брудну шапку, закинув на плече прихоплену з фронту гвинтівку й повагом переходить від гурту до гурту. Він тримає цигарку-са-мокрутку, ховаючи за окопною звичкою у руці її вогник, і час від часу спрагло затягується. Ось він спинився коло одного натовпу й насторожено слухає. Промовець у сивій шапці й чемерці з солдатського сукна, з якої виглядає вишитий комір з синьою стьожкою, охрипло сперечається з кимось:

— Українська Центральна рада — це влада українських робітників, селян і трудового люду... Вона дасть Україні... Вона хоче Україну...

Промовець і так, і сяк відміняє Україну; він, захлинаючись, патетично робить притиск на цьому слові, і воно вбирає в нього зміст усіх його інших слів. Хтось у натовпі перебиває промовця:

— Ну, а чому ж тоді Центральна рада, якщо вона, як ви кажете,— з робітників і селян, не може договоритися з більшовиками?

Промовець на мить запнувся, але, трохи оговтавшись, почав викручуватись:

— Бачите, е-е, тут ось у чому причина...

І раптом мовчазний солдат з рушницею не витримав: