— А така причина, що, виходить: панам — земля, а нам — Україна!
Він люто плюнув на панель і швиргонув геть недокурка,
— Да-а, Україна...— замислено промовив хтось збоку.
НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ
Травневий день 1919 року. Дерева київських парків убрались у молоде листя, і на їхньому зеленому тлі юно й знадно червоніють прапори й транспаранти, яких ще не встигли зняти після Першотравня. Це зелене листя й червона матерія —єдина скромна окраса столичних вулиць молодої радянської республіки, але ж як гарно поєднуються їх яскраві кольори — справжній символ весни!
Свята скінчились, і в парку порожньо. На алеях після святкових тичб людей лежить лушпиння від насіння, недокурки та газетні клапті. Алеї не підметено, та й підмітати їх нікому. Не до того!.. Я стою коло ятки з поламаним дашком і видертими віконницями, де колись продавали морозиво, і все ще милуюся з гармонії червоного й зеленого кольорів, а десь на дальній околиці міста зрідка чуються, не знати чиї, поодинокі постріли. Стиснута ворогами республіка б'ється на численних фронтах. А до того ж — банди, повстання, заколоти... Ще зовсім недавно бандити вдерлися навіть до київського передмістя Приорки та Куренівки!..
Знову пролунав десь постріл, і після нього ще більше віє пусткою від дірявої ятки.
Алеєю, підозріливо озираючись по сторонах і гидливо переступаючи через лушпиння та папірці, суне постать у короткому літньому пальті. Зненацька налітає на парк хмаринка, і за хвилину по листю лопотять краплі теплого весняного дощу. Постать сквапно наставляє коміра й спішить під дашок ятки сховатися від дощу. Постать скоса глянула-на мене, але, побачивши мій студентський кашкет, видимо, заспокоїлася. Глянула сумно на відозву, приліплену на стінці ятки, на сміття серед алеї, прислухалася до дальніх пострілів і глибоко зітхнула. Потім погладила пучками пещені вусики стрілками і протяжно промовила:
— М-да, федерати-ивная!..
Постать більше нічого не сказала, але я вже добре уявляв, хто коло мене стояв.
ЕСЕР-МАКСИМАЛІСТ
Я йшов край дороги, коли мене наздогнала підвода. Дві конячки жваво дріботіли бруківкою, дарма що їх господар, літній селянин, сидів на возі, погорбившись, занурений у свої думки, й видимо, нікуди не поспішав. Зате другий сідок частенько гейкав на коні, виявляючи нетерплячість, і, може, від того гейкання, а скоріше від самого вигляду сідока конячки полохливо пряли вухами й бігли. Вигляд його справді хоч у будь-кого не викликав довіри. Довготелесий, у французькому металевому шоломі на голові й у розстебнутій шинелі, одягнутій просто на розхристану білу сорочку, він височів на возі, сидячи до того ж на зеленій, кованій залізом скрині. Якби не його простецьке, селянське обличчя, його можна було б узяти за розбійника, і карабін, якого він тримав на колінах, серйозно попереджав, що краще обминати його власника, якщо не хочеш ускочити в біду. Побачивши мене чи, скоріше, мій досить-таки вже затасканий і злинялий студентський кашкет, він затримав коні й, чи то запрошуючи, чи наказуючи, сказав мені:
— Сідайте!
Той же самий карабін на його колінах радив мені краще не сперечатись, і я сів на воза.
Коні рушили, і за кілька хвилин я дізнався, що цей дивовижний парубчина є полковий писар якоїсь петлюрівської частини, від якої він відбився й оце наздоганяє на мобілізованій підводі. Після цього писар приступив, як здалося мені спочатку, до допиту.
— А до якої ви партії належите? — спитав він руба, без усяких преамбул.
— Ні до якої,— відповів я, повертаючись до нього й готуючись зустріти пильний, свердлячий погляд. Але замість того писар аж роззявив з подиву рота.
— Як же це так? Усі студенти до якоїсь партії та належать! Я он не студент, тільки церковноприходську скінчив, а й то належу.
— А до якої ж партії? — здивувався тепер уже я.
— До есерів-максималістів! — з шанобою і якоюсь навіть патокою в голосі відповів писар. Я здивувався ще більше:
— Чому ж саме — до максималістів?
— Так я ж сам — Максим!
Писар поважно дістав з кишені кисета й почав крутити цигарку.
— Максим, Максим! — повторив він, смакуючи своє ім'я.— І по батькові — Максимович. Не вірите? Я вам можу й посвідчення показати...
ОБРАЖЕНИЙ ПРОШАРОК
У голярні на міській київській околиці худорлявий го-ляр, спритно клацаючи над моєю головою ножицями, казав мені, шукаючи співчуття й поради:
— Я зо всім згодний, бо я знаю, що кожна влада є влада і для того вона й влада, щоб бути владою. І я не перечу їм. Хіба можна перечити владі? Що ви!.. Вас не турбує? — спитав він за звичкою, перейшовши від ножиць до бритви, і, не чекаючи моєї відповіді, казав далі: — Я не перечу їм, але я й не кричу на мітингах, як той божевільний Криславський, що клянеться перерізати бритвою горло світовій буржуазії. Нащо це? Для чого? Тільки одна-диш від себе нервових клієнтів — і більш нічого... Я собі працюю потихеньку — і все. Але за що ж мене ображати, скажіть?..— Він зазирнув мені в очі, на мить одвівши набік свою бритву, немовби і я в якійсь мірі завинив у його образі. Потім, так само швидко заспокоївшись, як і спалахнувши перед цим, він розповів: — Приходить учора уповноважений — чи я знаю, хто він? — одне слово, з спілки він. Заходить, як порядна людина. "Здрастуйте— здрастуйте!" Але я вже бачу його наскрізь, мене цими штучками не обдуриш! Я ж знаю, що він хоче мені викинути фортель з податком... Коротше кажучи, виходить,— коли я держу голярню, то я вже, як який-небудь капіталіст, повинен платити податок! Як це вам подобається?.. Я йому чесно: у мене майстрів нема, я працюю сам, так хто ж я — капіталіст чи пролетаріат?.. Так що ви думаєте? "Ви, каже він,— міжкласовий прошарок!" Ні, ви чуєте,— захвилювався знову голяр.— Про-ша-рок!!. Цебто, значить, ні те ні се, а так собі щось теліпається... Ні, з цим я не згодний! Хочеш, щоб я податок платив? Хай! Назви мене дурнем, наволоччю, як завгодно зви, тільки за що ж — прошарок?! Виходить, значить, я — не чоловік, а якесь, вибачаюсь, непорозуміння... І що тільки не вигадають! — пробурчав він, змахуючи серветкою з мого одягу волосинки.
— Котра година? — спитав я, підводячись з крісла і дістаючи гроші. Голяр обернувся назад, де стояли на столику поруч два будильники, але час показували різно, і чемно відповів: