Він усвідомлював темряву, що його оточувала. Він її вилучив, почував її поза собою, в усій її безмежності. Вона насувалася на нього, він охоплював її уявою, ніби міряючись з нею. Він уставав їй назустріч, бажаючи захистити свою дитину від цього неосяжного, хиткого океану непроглядної пітьми.
І поки лікар мовчки робив свої готування, він все перебував у цьому стані. Він боявся й раніше, але раніше в його душі жили ще ознаки надії. Тепер страх, нестерпний і жахливий, дійшов найвищого напруження, оволодівши збудженнями до останньої міри нервами, а надія завмерла, сховавшись десь у глибоких тайниках його серця. І раптом ці два слова — "дитина бачить!" — перевернули його настрій. Страх миттю зник, надія так само миттю перетворилась на певність, освітивши чуйно піднесений душевний стан сліпого. Це був раптовий переворот, справжній удар, що увірвався в темну душу разючим, яскравим, як блискавка, променем. Два лікаревих слова ніби пропекли в його мозку вогненну дорогу... Наче іскра спалахнула десь усередині й освітила останні тайники його організму... Усе в ньому здригнулось, і сам він затремтів, як тремтить туго натягнута струна під раптовим ударом.
І слідом за цією блискавкою перед його згаслими ще до народження очима враз засвітилися дивні примари. Чи були це промені, чи звуки, він не усвідомлював. Це були звуки, які оживали, набирали форм і рухалися променями. Вони сяяли, як купол небозводу, вони котилися, як яскраве сонце по небу, вони хвилювалися, як хвилюється шепіт і шелест зеленого степу, вони гойдалися, як віття задумливих буків.
Це було тільки першу мить, і тільки мішані відчуття цієї миті лишилися у нього в пам'яті. Все інше він потім забув. Він тільки уперто твердив, що якусь мить він бачив.
Що саме він бачив, і як бачив, і чи бачив справді,— лишилося зовсім невідомим. Багато хто говорив йому, що це неможливо, але він наполягав на своєму, запевняючи, що бачив небо й землю, матір, дружину і Максима.
Кілька секунд він стояв з підведеним догори й прояснілим обличчям. Він був такий незвичайний, що всі мимохіть повернулися до нього, і навкруги все стихло. Усім здавалося, що чоловік, який стояв серед кімнати, був не той, якого вони так добре знали, а якийсь інший, незнайомий. А той, колишній, зник, повитий таємницею, що раптом спустилася на нього.
І він був з цією таємницею на самоті якусь коротку мить... Пізніше від неї залишилося тільки почуття якогось задоволення та дивна впевненість, що тоді він бачив.
Чи могло це бути насправді?
Чи могло бути, щоб невиразні й неясні світлові відчуття, які пробивалися до темного мозку невідомими
шляхами в ті хвилини, коли сліпий весь тремтів і напружувався назустріч сонячному дню,— тепер, у хвилину раптового екстазу, спливли в мозку, як проявлюваний туманний негатив?..
І перед незрячими очима встало синє небо і яскраве сонце, і прозора річка з пагорбком, на якому він пережив так багато і так часто плакав ще дитиною... А потім і млин, і зоряні ночі, в які він так мучився, і мовчазний, сумний місяць... І курний шлях, і лінія шосе, і валки з виблискуючими шинами коліс, і строката юрба, серед якої він сам співав пісню сліпих...
Чи в його мозку зароїлися фантастичними примарами невідомі гори, і лягли вдалину невідомі рівнини, і дивні примарні дерева хиталися над гладінню невідомих рік, і прозоре сонце заливало цю картину яскравим світлом,— сонце, на яке дивилися незчисленні покоління його предків?
Чи все це роїлося безформними відчуттями в тій глибині темного мозку, про яку говорив Максим, і де промені й звуки відкладаються однаково веселістю або смутком, радістю або тугою?
І він лише згадував пізніше гармонійний акорд, що прозвучав на мить в його душі,— акорд, у якому сплелись в одно ціле всі враження його життя, відчуття природи й жива любов.
Хто знає?
Він пам'ятав тільки, як на нього спустилась ця таємниця і як вона його покинула. В цю останню мить образи-звуки сплелись і змішалися, дзвенячи й колихаючись, тремтячи і змовкаючи, як тремтить і змовкає пругка струна: спочатку вище й гучніше, потім все тихше, ледве чутно... здавалося, щось скочується по велетенському радіусу в безпросвітну пітьму...
Ось воно скотилося й замовкло.
Пітьма й мовчання... Якісь невиразні примари силкуються ще відродитися з глибокого мороку, але вони не мають уже ні форми, ні тону, ні кольору. Тільки десь далеко внизу забриніли переливи гами, строкатими рядами прорізали пітьму і теж скотилися в простір.
Тоді раптом зовнішні звуки дійшли до його слуху в своїй звичайній формі. Він ніби прокинувся, але все ще стояв, осяяний і радісний, стискаючи руки матері й Максимові.
— Що це з тобою? — спитала мати стурбованим голосом.
— Нічого... мені здається, що я... бачив вас усіх. Адже я... не сплю?
— А тепер? — схвильовано спитала вона.— Пам'ятаєш ти, будеш пам'ятати?
Сліпий глибоко зітхнув.
— Ні,— відповів він з зусиллям.— Але це нічого, бо... Я віддав усе це... їй... дитині... і... і всім...
Він похитнувся й знепритомнів, його обличчя зблідло, але на ньому все ще блукав відблиск радісного задоволення.
Епілог
Минуло три роки.
Численна публіка зібралася в Києві, під час "Контрактів"11, слухати оригінального музиканта. Він був сліпий, але чутка розповідала чудеса про його музичний талант та про його особисту долю. Говорили, нібито в дитинстві його викрала з заможної сім'ї банда сліпців, з якими він бродив, поки відомий професор звернув увагу на його надзвичайний музичний талант. Інші переказували, що він сам утік з сім'ї до жебраків з якихось романтичних мотивів. Як би там не було, контрактова зала була повна-повнісінька, і збір (який мав невідоме для публіки благодійне призначення) був повний.
В залі запала глибока тиша, коли на естраді появився молодий чоловік з гарними великими очима й блідим обличчям. Ніхто не сказав би, що він сліпий, якби ці очі не були такі нерухомі та якби його не вела молода білява дама, як говорили, дружина музиканта.
— Не диво, що він справляє таке потрясаюче враження,— казав у юрбі якийсь зоїл своєму сусідові.— У нього надзвичайно драматична зовнішність.
Справді, і це бліде обличчя з виразом вдумливої уваги, і нерухомі очі, і вся його постать схиляли наперед до чогось особливого, незвичного.