Гречин когось кликав то грецькою, то польською мовами.
Хоча Пiвник напружено прислухався, проте не почув, як дядько брiв до острiвця.
Тiльки Пiвень виник на острiвцi, тої ж митi в нього з темряви про свистiла стрiла. Пiвень падав навзнак i хлопчик бачив, що стрiла вдарила дядьковi в скроню.
Чи то вiтерець повiяв, чи то жар до пiдсохлого хмизу пiдкрався, затахле вогнище спалахнуло i вибухло роєм слiпучих iскор.
З-за куща витикався поволi човен. На носi зводив тугого лука лях! А на деменi безшумно орудувала правилкою городникова служниця.
Лях цiлився туди, куди завалився дядько Пiвень.
Та лях не встиг до кiщя напнути лука. Зустрiчна стрiла вдарила його в колiно. Навмання випустивши свою стрiлу, вiн осiв на дно човна.
— За кугу! За кугу! — Крикнув лях городниковiй служницi. Та вона й без нього все втямила i одним глибоким i довгим гребком завернула човна за густу стiну очерету. Тепер човен був недосяжний для стрiл Пiвня.
А служниця добре знала тут всi ходи й протоки
I нараз дзенькнула тятива, точнiсiнько, як гусельна струна.
— Ой, мамо, мамо! — Скрикнула служниця i з гуркотом покотилася на щось дерев'яне в човнi.
— О-о-о! — Застогнав розпачливо на днi човна Лях.
Пiвник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нiчого не мiг розiбрати крiзь кумкання болотних крякiв. Їхнiй переполох минув, i вони тепер з подвоєною бадьорiстю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.
При миготливому свiтлi багаття спостерiг — як човен приткнувся носом до кучугури, так i не рухався.
У два голоси на днi човна стогнали i служниця, i Лях. Коли Пiвник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порiшити самого себе третiм настороженим самострiлом, вiн побачив — з берега нечутно спускається у воду його дядько Пiвень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров'ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.
Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить розчинився у чорнiй теплинi ночi.
Та за якийсь час на освiтлену воду виплив човен i посунувся до берега, де в кушах причаївся Пiвник. В найзручнiшому мiсцi, де гатка була пiд ногами, Пiвень щосили погнав човна до берега i майже наполовину випхав його на траву. I зразу ж тишу розiтнув розпачливий зойк.
Над човном виросло бiле тiло дядька Пiвня i зразу ж iз човна пiдвелась служниця iз сокирою i|хотiла бити його сокирою в голову. Та Пiвень ухилився, вивернувся i заломив їй руку за спину i щосили кинув назад у човна. Її голова дзвiнко вдарилась об дерево.
Тим часом Пiвник бачив, як iз носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб вiн його добре бачив — вiн бачив, що щось камешиться i чув звук.
Та перше, нiж Пiвник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там i вдарив Ляха п'ятою. Лях гикнув i затих.
— Принеси вогню i хмизу!
— Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь...
— Швидко! Бо небавом свiтанок!
Тремтячи бiльше вiд страху, анiж вiд холоду, Пiвник побрiв по глибокiй, для нього, водi до острiвця.
— Що там? — Спитав дядько Пiвень, роздмухуючи вогонь бiля човна.
— Печенiг пiдсмажив собi бока i лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить i важко дихає. Гонця корчi крутять: всю траву, куди руки сягають, повидирав...
Ось багаття яскраво спалахнуло, i Пiвник аж затрусився, як побачив служницю на днi човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров'ю скоцюрбилась. Тепер Пiвник побачив, як її дiстала самострiльна пастка. Стрiла протнула їй праву грудь i ще пiд шкiрою застрягла. Дiвка роздерла на собi сорочку, щоб якось звiльнитись вiд наконечника i уламкiв древка. Та не змогла.
У Ляха на губах пiнилась жовта слина i вiн важко дихав, очi в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.
Межи служницею i Ляхом, займаючи бiльше половини човна, лежали два короби i двi цiлi телячi шкiри.
Поки Пiвник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки i служницi, i Ляху, та й позав'язував їм i руки, й ноги сировицею. Пов'язаних кинув на траву. Вивалив короби i телятину трохи осторонь.
У звiльненому човнi перевiз на берег гонця i Гречина, сина перевiзника i печенiга.
Всi четверо були наче п'янi, пускали слину i важко дихали. Пiвень теж їх пов'язав i поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного.
— Назирай за ними. Тiльки почнуть повзти — бери i тни отут! — Дядько показав на пiдщелеп'я печенiгу.
Пiвень зганяв човна на острiв i перевiз усе, що там знайшов. I коней перегнав. Десять коней. I самострiли познiмав. I понiс кудись в темряву, туди, де пiдковою стояли високi верби.
"Для чого вiн ставить там? Щоб за нами не погнались?" — подумав Пiвник.
Вранцi, нi, ще в переддення, все зрозумiв. Iншi, полоненi тобто, що потроху починали оклигуватись вiд якогось дурману, чи що, теж зрозумiли.
Пiвень по одному пiдтяг їх до верб i поприв'язував до стовбурiв. I поприпинав їх їхнiми ж линвами i сировицею.
Вiд насторожених у травї самострiлiв до бранцiв протягнув мiцнi жилки.
"I де вiн їх узяв?!"— Очманiло подумав Пiвник.
А Пiвень, стоячи збоку вiд служницi, вже питав:
— Для чого короби їм? Ти знаєш?
Служниця нiчого йому не вiдповiла i вiдвернула голову. Тодi вiн пiдiйшов до Ляха.
— Для чого короби? Чиї вони?!
— Якби ти був лицарем, я б тобi вiдповiв. Але ти пiдступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гiднi воїна! Ти i тiлом i душею раб, холоп, бидло, руська худоба!
— Ляше! Не гнiви мене, не бреши на мене. Я вiльна людина! Якщо я твою голову кину суддям i приведу зведених коней i весь ваш татiвський реманент, — нi княжий, нi церковний суд не визнає мене винним, i боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи — для чого цi короби ти сюди пер? I я тебе зразу ж вiдпущу. Слово даю!
— Рабське слово сили не має! Зрада — зброя рабiв!
— Даю слово — твою полюбовницю звiльню, стрiлу з неї витягну i коня вам найсильнiшого дам. Тодi повiриш?
— Спочатку її звiльни!.. — Прохрипiв Лях.. Служниця подумала, що Пiвень її чи мордуватиме, чи iвалтуватиме, тому вона, як вiн наблизився, плюнула йому в лице. А вiн у вiдповiдь її вдарив по вилицi. I зразу ж блискавично видер iз рани уламки стрiли.
Пiвник стояв поруч i заглядав, як то дядько чинить.